Глава 5.2

— Агов! Ти як? — дівчина помахала рукою в мене перед обличчям.

— Що? Зі мною все добре, — трохи збрехала я. Адже голова досі трохи боліла.

  Ми витримали хвилину мовчання. Вона дивилася на мене, ніби вивчала. Я ж намагалася пригадати усе від учорашнього дня.

  У пам'яті спливли нечіткі моменти: розмова з мамою Рея, сам Рей на площі. Тоді він був якийсь злий чи ще щось. Після того я пішла додому. Лягла спати...

  Далі не пригадую. Я не пам'ятаю, як встала вранці, як ішла до школи, чи як була на уроках сьогодні. Лише кошмарний сон і все. Я вже на... стадіоні.

​— Як тебе звати? — запитала я в дівчини, яка вже про щось задумалася.

— Я? — вона запитально глянула на мене. Я ж кивнула головою. Дівчина ще трохи помовчала.

  Після легкої, ледь помітної усмішки вона сказала:

— Кетті. Мене звати Кетті Брайн.

   Дівчина, яка назвала себе Кетті, простягнула мені руку. Я вхопилася та встала на ноги. Голова вже не боліла. Можливо, лише несильна пульсація на маківці.

​— Що зараз відбувається? І чому в мене голова боліла? — запитала я, коли вже твердо стояла на ногах.

​— Зараз перерва. Приблизно через п'ять хвилин прийде містер Дентрі. Буде проводити своє «покарання», — іронічно мовила Кетті.

​— Ага... Зрозуміло, — в думках я усміхалася, адже могла спокійно піти з цього, як вона сказала, «покарання».

​   Я так і зробила. Я попрямувала геть зі стадіону.

​— Гей! Ти куди? — гукає мене Кетті.

 Обернувшись на дев'яносто градусів, дівчина наблизилася дуже близько. Між нами було буквально п'ять-десять сантиметрів. Я ледь здивовано відступила кроків два назад. Вона дивилася на мене очима голодного кота, який випрошує у господаря якийсь смаколик. Але зараз смаколик — інформація.

​— Додому, — коротко вигукнула я. Бачачи, що вона хоче щось запитати, я одразу продовжила: — Вчитель мені сказав, що я можу не приходити. Я єдина вчора прийшла на заняття.

​— Агов! Це справедливо?

​— Звичайно. Якщо ви хотіли, щоб усі не приходили, то потрібно було казати це всім.

   Вона дивилася на мене і не розуміла, про що я говорю. Я ж почула, як прийшов містер Дентрі. Поки всі шикувалися, я підходила до вчителя.

​— Добрий день, містере Дентрі, — привітала вчителя, коли вже стояла біля нього так, щоб лиш він мене і чув.

​— Добрий, — лише скромно відгукнувся він.

​— Хотіла уточнити. Я можу не бути присутньою на сьогоднішньому вашому додатковому уроці, — я витримала коротку паузу і додала: — Ви вчора самі мені про це сказали. Я єдина прийшла на ваш урок.

  Він трохи постовбичив, і тоді в його очах з'явилася іскорка моїх сподівань.

​— Так, звичайно. Ти можеш бути вільною, — сказав мені вчитель, а сам обернувся до свого «головного болю». — А ви будете гарувати як милі! Ні секунди відпочинку…

 Містер Дентрі ще щось казав, але це мене не стосувалося, тож я пішла.

   ​Я обернулася лиш на мить, коли відчула чийсь погляд на собі. Кетті тільки посміхнулася мені. Я здригнулася від її посмішки, але посміхнулася у відповідь. Розвернулася і пішла.

    Надіюся, це не було помітно.

***

    Підходячи до дому Дармінів, помічаю, як мені назустріч біжить Леві. Під сонячними променями його волосся набуває рудого відтінку. Маленьке невинне дитяче личко світилося від щастя.

​— Хееееееелі! — верещить Леві.

   Коли між нами менше метра, він зупиняється. Пальці зібрані в кулачки, а зірочки в очах сяють яскравіше за сонце.

  Відчуття, ніби я тану від цієї дитячої наївності. Від радості, яка переповнює його. Від того, скільки всього він не знає. Не знає того, чого знаю я. Він знає, як це — бути дитиною. Просто дитиною без дурних, нав'язливих думок. Через них неспокій бере навіть зараз десь усередині мене. Де, я не знаю. Ховаються думки, про які я не знаю, про які не хочу знати, про які не хочу згадувати.

​— Привітики, Леві. — Я присідаю на коліна, щоб бути на одному рівні з цим хлоп’ям. Щиро посміхаюся лиш від його присутності. Бачу, що його розриває від нетерпіння.

​— Правда! Правда! Правда! Правда! Правда ж? — вигукує він, поки його мати і тітка підходять ближче.

​— Правда, — відповіла Силін замість мене. — Я і Лексі дякуємо тобі, Хеллі. Нарешті ми зможемо вийти кудись удвох.

​— Так, нема за що, — я скуйовдила неслухняне волосся хлопчика, а він тільки ще більше почав сміятися.

   Силін і Лексі пішли розважатися. Я ж лишилася з трьома дітьми.

***

   Вам цікаво, як це сидіти з цими діточками? Чи легка ця місія?

​   Не скажеш, що так чи ні.

   ​Так, гратися з ними легко. Хоча й Белла не хотіла. Але коли діло доходить до неулюблених справ, з їхніх ротиків вилазять аж занадто набридливі слова на кшталт: «Не хочу!», «Не буду!».

  Обідати — не хочуть. Давай солоденьке.

  Навчатися — не буду. Давайте гратися.

​  Це табу діяло на Зеккі та Леві.

  Але не на Беллу. Цілий день я не чула від неї заперечень — чи то до навчання, обіду або прибирання. Белла — це янгол без усмішки.