Глава 5.1

  ​Мій запланований шлях до озера пішов крахом. Ні, я могла б піти, але настрій був паскудний після зустрічі з Реєм. На додачу до зіпсованого настрою я відчула сироти по шкірі. У голову проліз недавній спогад про жовтоокого мага.

  Якщо він насправді вміє перетворюватися на кота, то чому переслідував мене на ярмарку, потім у лісі, а в кінці зустрів мене біля дому Дармінів?

***

  Вітер виє, як голодний вовк у час пік. Гілки дерев ледь не ламаються від нього.

  Ліс після дощу. Земля вогка, а подекуди — калюжі, від великих до крихітних.

  Моє дихання важке та уривчасте. Ноги судомило, а тремтіння відчувалося по всьому тілу. Виразно відчувався піт, що стікав зі спини та з обличчя. Ніби бігла більше години. Увесь час краплі води падали на голову. Всередині все обпікало. Хочу вдихнути свіже повітря — те, яке не буде болюче холодним. Ну хоча б ковточок.

  Струмінь холоду пробирається через ніс. Швидко та боляче проникає до рота та горла. Тоді до легень. Оманливе відчуття прохолоди закрадається в мене знову і знову.

  Відчуваю, ніби позаду мене хтось є. Він будь-коли може напасти на мене. Уявляю, як побіжу в ліву сторону, і він повстане переді мною. У праву — з’явиться та перегородить мені дорогу. Схопить обома своїми потужними руками. Чи встромить у мене свого ножа. Або ж вирубить мене з першого удару лівою чи правою. А тоді — не знати, що буде далі. Зараз я не знаю, куди тікати. Зараз я не знаю, що мені робити.

  Від цих думок відчуваю страх. Він майже такий, як і десять років тому. Але була різниця.

  Тоді я відчувала страх за рідних. Боялася за їхні життя, за своє життя. Що я також помру. Як Флора, чи як Марджо, чи як Генрі, чи як хтось інший у домі Лінгелія. Боялася залишитися наодинці. Боялася відчути їхній біль на собі. Боялася уявити життя без них…

   Зараз я боюся навіть сильніше. Можливо, через те, що краще усвідомлюю свою ситуацію. Я знаю, що в небезпеці. Знаю, що за мною хтось біжить. Знаю, що виходу немає…

  Ні, він є. Це я… я просто його не бачу.

  Щось виє за декілька миль від мене. І тоді бачу вогник. Малесенький. З кожним кроком стає все більшим, все ближчим до мене. Він не один. Багато таких, як він. Все ближче. Відстань скорочується, а я бачу верхівки веж. Багато маленьких та великих. Дах, як шпиль. Видно тільки верхню частину… замку?

  Я вибігаю з лісу, який секунду тому огортав мене тривогою.

  …Ви колись бачили картину, пейзаж… краєвид, до якого ви не знайшли підхожих слів? Тому що ви думаєте, що всі слова, які ви знаєте, які вам спадають на думку, недостатньо доречні.

  Це, напевно… те відчуття.

  Я забуваю, як дихати. Повітря хтось забрав. Його просто недостатньо. Я не дихаю. Не відчуваю, як я є. Просто дивлюся. Як зачарована.

  Биття у грудях таке приємне, аж дивно. Поглядом вітаю місяць на небі. Зорі, напевно, вперше видаються мені надією. Хмар немає. Небо глибокого синьо-пурпурового відтінку. Замок високий, для мене ж він маленький. Та його величність не зникає. Ніч темна, та бачу кришталево білі стіни. Я не можу роздивитися розпис замку. Але гадаю, його прикрасили золотистими мудрованими візерунками. Очі бігають по кожній кулі світла. Не знаю, що це. Та вони висять у небі. Злітають все вище та вище. Вони прагнуть піднятися високо. Підходжу на крок ближче. Стає видно малиново-багряні барви на горизонті. Край сонця навіть не побачиш. Лиш золотисті відтінки від нього дістають землі та огортають поступово все на його шляху.

   Замок тільки злегка освітило золоте проміння.

  Хочу підійти ще ближче, та стою. Не хочу порушувати настільки заворожуючий момент…

  Дотик… чий?

  Холодна рука. Легкий поштовх. Я… я падаю?

  Так, я падаю! Я падаю вниз! Як? Чому? 

 Я невдало намагаюся змінити положення в повітрі. Якось перекручуюся. Волосся лізе в рот і в очі. Заважає роздивитися, хто це. Щосекунди я лечу вниз. А хтось у чорній мантії з капюшоном віддаляється. Стояв на обриві. Він помахав рукою. Вона в чорній рукавиці. Обличчя не видно.

  Я падаю вниз. Я розіб'юся. Що? Що тепер? Що в біса робиться?

  Ні... я не хочу так померти. Я ще навіть не помстилася людському королю за той день. День страху і кровопролиття. День, коли чорт забирай, з мого життя зникла моя родина. Уся!

***

  Голова гуде від набридливих пташиних співів. Переді мною все розпливчасте. Незрозумілі плями: різні відтінки зеленого, блідо-голубі, білі, темно- й світло-коричневі. За мить розумію повну картину, що постала переді мною.

   Я лежу на землі. На килимі з трави. Дивлюся знизу на небо. Воно якесь не таке. Видається мені аж занадто насиченого блакитного кольору.

   Крихітна пташечка пролетіла по небу.

   Закружляла і сіла на гілку дерева.

​— Це рай? — стиха промовила я. Бо не розуміла, що відбувається. Може, це був сон? Можливо, ні.

​— Ні, це не рай. Скоріше, пекло, — промовив хтось неподалік мене.

   Я спробувала піднятися на ноги. Та різкий біль, ніби стріла, пробив дірку в голові. Здавалося, цей біль розійшовся по кожній клітині моєї нервової системи. Аж руки ніби ватяними стали. Спромоглася лиш спертися на дерево, що було біля мене. Вхопилася однією рукою за голову. І слухала, як гупало у голові.