Глава 4

  Я не була вражена, коли побачила різноманітні погляди однокласників. Чула, як вони перешіптувалися. Деякі дивилися на мене зі співчуттям, інші — зі смутком, а дехто мав такий вираз обличчя, ніби мене в чомусь звинувачували. Хтось вірив у сказане, а хтось був переконаний, що я не винна.

  Хтось вигадував, як і чому більша частина вчорашньої історії Роунда була про мене. Думаю, усі запам’ятали, як він підкреслив мою появу у своїй недолугій оповіді. Ця історія була про події, що змінили життя магів на "до" та "після". Діти, які народилися та жили тут, і гадки не мали, яке це відчуття.

  Ти прокидаєшся від схвильованих голосів родини. Ви не знаєте точно, чому і куди йдете. Можливо, ви почули лише кілька коротких фраз, як-от: «Швидко тікайте! Біжіть до лісу Чорного Вовка! Люди напали, мйагія не працює!»

​ З іншого боку, він розповів моє особисте життя, починаючи з банальних фраз, як і в будь-якій казці, заснованій на реальних подіях. Коли він встиг перетворити казку на найгірший момент мого життя, я не встигла усвідомити. 

  Щоб не слухати ще дурніші історії, я вийшла з класу і попрямувала на вулицю до стадіону. Наступний урок — фізична підготовка. Він проводиться на стадіоні, що знаходиться біля нашої школи. 

   Я видихнула з полегшенням, коли залишилася наодинці. Стадіон для тренувань був величезний. Я стояла посередині великого овалу, заповненого свіжоскошеною травою. Я ще відчувала нотки її аромату. Звідусіль чулося щебетання пташок. Вітер, який пролетів повз мене, роздув моє волосся в різні боки. Але це було навіть приємно. Під пекучим сонцем — саме те.

  Сонячні промені вдарили прямо в голову, коли сонце вийшло з-за хмар. Я пішла ховатися від них. Навколо стадіону стояли дерева — густі та кремезні. Я залізла на яблуню, сіла на гілку, підігнувши одну ногу під себе, а інша звисала з дерева. Я ледь спиралася на стовбур.

  Здавалося, ніби дятел застукав, немов просився до когось у гості. Я споглядала на лазурове небо, ледь переповнене білими хмаринками, що були схожі на цукрову вату. Десь пролітали маленькі чорні плямки — це пташки, що так далеко кружляли в небі.

  Вітер грався з верхівками дерев, вони гойдалися туди-сюди, розносячи солодкий запах у повітрі. Гадаю, це бузок починав розквітати. Також відчувався легкий аромат оладок. Не знаю звідки, але десь недалеко.

  Цю прекрасну атмосферу зіпсував учитель з фізичної підготовки — містер Дентрі. Вже здалеку чую, як він кричить: Де всі!

   Я злізла з дерева й попрямувала до краю стадіону, до місця, де ми шикуємося.

 Побачивши мене, він упевненими та агресивними кроками підійшов до мене. Його обличчя було за двадцять сантиметрів від мого. Брови були зсунуті, ніс ледь морщився від гніву. Темно-карі очі були злющими, вуста напружені в невдоволеній гримасі.

 Він був високий — на голову вищий за мене. Темношкірий, але це від сонця. Волосся темне, майже чорне, з відтінком шоколаду — не солодкого, а до біса гіркого. Він склав руки на грудях, ніби спеціально випростався, щоб здаватися грізним, і дивився згори донизу.

    Схоже, у нього реально якийсь собачий день. А може, він теж побачив, як йому чорний кіт дорогу перейшов?

​— Ви щось хотіли в мене запитати, містере Дентрі? — я намагалася звучати ввічливо, як паїнька.

— Ви що, усі змовилися сьогодні?! Якого біса нікого немає?! Сьогодні всі класи вирішили мені нерви потріпати?! — він кричав, наче скажений. У якому сенсі «змовилися»? Я тут. А за інших не знаю. Не староста і не заступник старости. Отже, це не до мене претензії.

— Я нічого такого не чула, містере Дентрі, — тихіше промовила я. Бо не була впевнена, чого можна очікувати від нього.

— Де Нейрус?! — він запитав про нашого старосту, Кліфа Нейруса. Одразу скажу: заступник старости — Аліна Ґрейлінд. Не сказала б я, що вони підходять на цю роль. Але як уже є, так є.

— Нейруса не бачила і не чула сьогодні. Аліна Ґрейлінд була в класі, коли я востаннє її бачила.

— Ясно... — сердито і байдуже промовив учитель.

​   Ми хвилину стояли в тиші. Тільки чулося щебетання і подих вітру в спину. Він різко важко зітхнув.

​— Добре. Отже, усі отримають покарання: завтра додатковий урок з фізичної підготовки. Після останнього уроку сюди на годину, а може й на півтори, — він усміхнувся і пішов у бік школи, а я стояла з кислим обличчям. Як це «усі»? А я?

— М-містере Дентрі, а я? Вони ж не прийшли. Я можу не приходити завтра? — я аж ніяк не хотіла залишатися на додаткових уроках.

— А... як хочеш. Ти й так завжди приходиш. Можеш не приходити на додаткове, — він розвернувся і, насвистуючи, пішов геть.

   Ну і це добре.

 Після невеликого діалогу з містером Дентрі я пішла додому. Біля вхідних дверей побачила Силін і Лексі. Вони про щось розмовляли. Силін глянула на мене і злегка помахала рукою. Її співрозмовниця також обернулася і привіталася зі мною.

​— Привіт, Хеллі. Як твої справи? — запитала Лексі.

— Привіт, загалом непогано, — без ентузіазму відповіла я їй.

— Хеллі... — долучилася до розмови Силін, — ти завтра не маєш якихось справ?

— Та ні... а що? — узагалі-то маю, але якщо скажу, що йду до якогось озера в ліс (у своє таємне місце, як я вважаю), вони почнуть розпитувати, а потім захочуть туди піти. Силін точно захоче. Спочатку Селін і Лексі знатимуть, потім Ной і Рей, а потім уся школа і місто. Рей не вміє тримати таємниць.