Глава 3

  Весь цей час Роунд розповідав різні балади та приказки, які я чула від свого дідуся в дитинстві. Принаймні, ті, що я пам’ятала, розповідав ведучий.

  Коли я чула знайомі мені історії, одразу згадувалися старі часи. Мій дідусь, батько Белґалха Лінгелія, тобто мій тато, був тим, хто мені їх розповідав.

  Свого іншого дідуся я не пам’ятала, адже його не стало ще до мого народження. Інколи я думала, що йому пощастило не побачити справжню натуру людства.

  ***

  Вечір наповнений дзижчанням цвіркунів. Небо не чорне, скоріш темно-темно-синє. Крихітні цяточки, що розсипані по небу, на вигляд не дають ніякого світла. Та це не так. Хоч які вони маленькі, та зблискують у нічному небі ясно.

  Півмісяць, який ховається десь за великим деревом. Зробиш хоч крок у бік, і його положення одразу зміниться. Місяць і його сестрички-зорі освітлювали сад дому Лінгелія. У нічному саду ледь вловити запах гортензії. Він нагадує легкий аромат яблука чи то свіжоскошеної трави. Час від часу маленька я стою посеред саду, біля величезного дерева, гілки якого ростуть у бік кімнати Генрі. Там є лавка з чудернацьким дизайном, який я ніколи не могла осягти. Дідусь, який просто сидить на чудернацькій дерев’яній лавці. Якийсь чорнявий кіт підходить до нього і треться об його руку. Він помічає гостя та з легкою усмішкою гладить його.

  ​Я стою за три-чотири метри від нього. Через хвилину він помічає мене. Перестає гладити хвостатого приятеля і кличе мене. Кіт перестав тертися об нього, зіскочив з лавки та мимоволі пробіг біля мене. Коли він був ближче, я помітила його виразні жовті очі. Я здивувалася, коли побачила їх. Важко зрозуміти, що це його природний колір.

​  Я сіла поруч з дідусем. Він хихикнув і запитав:

​— Хочеш почути мої історії? — він ледь повернув голову. Зморщене старе обличчя глянуло на мене. Але було приємно відчути його погляд на собі. Зараз не бачу кольору його очей у цій темній ночі, де є я, дідусь, над нами безліч зірок та один неповторний місяць, кущі гортензії, що були за метр від нашої лавки, та цвіркуни, які дзижчали цієї ночі. Але я знаю. Знаю його очі, які нагадують гілочку хвої.

— Так! — завжди одна й та ж відповідь на його питання.

​— Тоді про кого? — запитав дідусь у мене. Адже мав багато історій у своїй голові.

​— Про Ріко! — випалила я назву головного персонажа.

​— Про дракона Ріко? — перепитав він мене.

​— Ага!

​— Чому ти так хочеш про нього? — дідусів голос був хоч і старим, та чуючи його, я хотіла його слухати і слухати. Його історії завжди надавали мені впевненості. Частенько так роблю: слухаючи його історії, я ставлю себе на місце головного героя. Його страхи, переживання, сумні та щасливі моменти, відважні рішення у складних ситуаціях — це все я переживаю разом з ним.

​— Бо дракон Ріко дуже сміливий, відважний, а ще він перемагає зло! — я казала це з такою гордістю.

​— Але ніхто не знає про його подвиги.

— Цим він ще крутіший! Він крутий, бо робить це не заради якоїсь слави. Він хоче, щоб усі жили в мирі та добрі. Хіба це не найважливіше?

​— Хех, думаю, ти права, малечо, — дідусь простягнув руку і погладив мене по голові.

***

  Поки я згадувала старі часи, раптом почула своє ім’я. Озирнулася. Рей та решта його родини кудись зникли. Я дивилася в усі боки, та ніде не могла їх надибати. На вулиці трохи потемнішало. Сонце ще не зайшло за горизонт, але де-не-де з'явились маленькі зірочки.

  Народ тихо слухав, як ведучий розповідав...

— ... Марджо Лінгелія кинулася в пащу ворога, аби врятувати своїх рідних. Та сама вона не врятувалася, лиш її молодша сестричка, Хеллі Лінгелія, якій було тільки п’ять рочків, урятувалася. Та що сталося з її сестрами та братом? Як же так вийшло, що тільки вона одна повернулася? — він говорив так драматично.

  Майже плакав брехливими сльозами. Чи він спеціально це робить? Він свідомо виділяє мене: «її молодша сестричка... Хеллі Лінгелія... лише вона врятувалася... п’ять рочків...».

  Можливо, я дарма собі накручую. Мене охоплює злість та образа, що Роунд ставить мене під приціл багатьох магів. Вони не бачили того, що бачила я, але що я зроблю? Вони почнуть думати: «Хеллі втекла, покинувши рідню. Вона десь ховалася, поки їх вбивали. Вона нічого не зробила, хоча могла б зробити хоч щось.»

  Але ж вони навіть не знають, яка була ситуація.

  Так, не знають, але чомусь я знову почуваюся винною. Я ж могла наполягти та потягнути Генрі із собою. Тоді б він не зник, не зникла б Флора та Марджо.

  Як би дивно чи божевільно це не звучало, його слова в'їдалися в мене, як колючки троянд. Їх стало більше, набагато більше.

  ​У голові спливають образи того дня: клинок, що блищав під світлом місяця, господар якого був убивцею дому Лінгелія. Меч, який устромили в спину Марджо. Флора, яка просила... куля в її скроні. Генрі... що у нього було в голові, я не знала і не дізнаюся. Виразу обличчя я не бачила з шафи. Один і два — це постріли, які прозвучали в якусь мить. У ногу Генрі — першим пострілом, в ключицю — другим. Пам’ятаю, це була ліва ключиця, нога... ліва нога. Мені здавалося, його ключиця була роздробленою, а постріл у ногу був біля згину, біля коліна. А як вони сміялися, як реготали ті люди! Ніколи, ніколи не забуду.

  ​Я більше не могла там стояти.

  Я розвернулася.