Пролог

  Звичайні люди та маги століттями жили мирно. Та правитель людей, король королівства Пенпелія, Вельгельм, занадто сильно боявся сили магів. Знаючи, що маги сильніші, хоча й не фізично, він вирішив винищити всіх магів, які лишилися на землі.

  Щоб захистити себе від магії супротивників, Вельгельм доручив Руну Ґенделєнґу, найкращому винахіднику свого століття, створити щось, що могло б блокувати магію. Рід Ґенделєнґів завжди був вірний королівській родині й славився своїми винаходами. Рун був не гірший за своїх предків. У королівстві його поважали. Дівчата не давали йому проходу, адже він був популярним як винахідник, так і завойовник дівочих сердець. Від його темно-шоколадних очей віяло чесністю та відданістю. Його не надто коротке темно-русяве волосся зачаровувало всіх. Шкіра була ледь засмаглою. Коли він йшов вулицею, то виглядав як справжній аристократ, навіть у не надто дорогому вбранні. Проте в майстерні, де завжди чути якесь шарудіння та звуки робочих інструментів, він був схожий на фермера, який цілий день працював безперестанку.

  Через кілька років Рун знайшов спосіб протистояти магам. Випадково він спіткнувся об кристал у печері біля міста. Кристал був наповнений магією, але не випускав її. Після довгого дослідження Рун розробив обладунки та зброю на основі цих кристалів, а також пристрій, який міг блокувати магію на відстані декількох тисяч кілометрів.

  Так розпочалася війна між людьми, які мали захист від магії, та магами, які були безсилі перед бездушним королем людства.Військові руйнували міста, будинки, сім'ї — чи то старих магів, чи то їхніх малих дітей. Ніщо не зупиняло їх. Наказ короля був законом, правилом, яке ніхто не наважувався порушити.Багато магів покинули світ, але деякі з них вижили, і людям не обов'язково було про це знати.

***

  Дім магів Лінгелія. Їхня сім'я вважається найсильнішою з усіх сімей магів. Марджо Лінгелія, старша донька колишнього голови роду Бенґалха Лінгела, кілька місяців тому стала новою головою сім'ї. Їхні шпигуни давно стежили за людством. Колишній голова роду знав, що магам може прийти кінець. З того моменту, як голова отримав інформацію від Деніеля (одного з найвірніших шпигунів роду Лінгелія), Бенґалх почав шукати вихід від неминучої смерті. Він шукав у старих книгах з бібліотеки, читав про портали, інші світи, захисні закляття, магію ілюзії, переміщення...                                                           Голова роду все-таки знайшов вихід, страшний вихід.        У книзі про інші світи Бенґалх знайшов дорогу, яка могла привести магів до світу. Світу, про який відомо йому, який він знає, який він його уявляє... Але за такий світ платиться відповідна ціна: один світ мрії = одному життю мага. Голова роду був не дуже молодим, та й не старим. Пів року тому йому тільки виповнилося сорок чотири, практично у розквіті сил.( Того ж року його старшій доньці виповнилося вісімнадцять. Бенґалх мав чотирьох дітей: перша донька — Марджо Лінгелія, яка є першою в черзі на голову роду і вже нею стала; другий син — Генрі Лінгела, молодший на 3 роки за свою старшу сестру Марджо; третя донька — Флора Лінгелія, дванадцять років; і наймолодша донька — Хеллі Лінгелія, якій найближчим часом виповниться шість років.                          Оскільки Марджо є наступною головою роду, Бенґалх розповідав їй усі плани щодо побудови порталу в інший світ. У світ, створений ним, за який він віддасть своє життя. Донька була проти, благаючи батька на колінах, аби знайшов інший метод створення світу. Але іншого виходу не було.

***

  За день до початку шторму вже колишній Голова роду Лінгелії вирушив разом з новою Головою роду Марджо Лінгелією до Лісу Чорного Вовка. У глибині лісу почався ритуал. Бенґалх Лінгела поклав початок новому світу, де маги житимуть спокійно, а люди не знатимуть про них і не боятимуться. У темній ночі, в якій було видно зірки та кінчики ялинок, темніші за смолу, поки батько готувався до створення світу, донька споглядала на їхнє містечко. Зараз усі мирно спали. Ніхто з них і гадки не мав, що за лічені секунди все їхнє існування може зникнути. Сірий, похмурий, густий дим, тоді язики полум'я, що ледь було видно звідти. Місто магів починало горіти. Марджо вдарила себе по щоках, аби переконатися, що це не сон. Коли вона зрозуміла, що люди почали гру першими...

— Батьку! Наше місто! Все у вогні! Ц-це люди! Вони! Це все вони! Нам потр... — дівчина безвихідності впала на землю. Ковтаючи жадібно повітря, дихала тяжко, але швидко. Сльози, що текли рікою, лилися аж до її вуст. — Н-нам пот-трібно... п-піти до н-них, аххх...

  Марджо всю трусило. Тіло не слухалося, воно жило своїм життям. Навіть холодна чи то мокра трава не давала дівчині піднятись. Вона захлиналася своїми сльозами, моментами ніби могла навіть і задихнутись ними.

— Хах, сміховино, втратити одразу самовладання. Хіба я достойна бути Головою роду Лінгелії?! — Марджо задала сама собі питання. Її голос неможливо було почути. Це було ні вголос, ні в голові.

  Батько підбіг до доньки. Міцні руки стиснули крихітні плечі дівчини. Вона підняла голову, щоб подивитися на батька. Нижня її губа підсвідомо ніби відпала. Сльози перестали текти. Боягузливий погляд закам'янів на її обличчі. Нічого страшнішого за цей вираз обличчя вона не бачила. Батько витріщив свої очі на Марджо. Погляд був убивчий, вогонь, який запалився і став кам'яним та міцним, як алмаз. Усе його обличчя було напружене. Можна було подумати, що задля цього він задіяв усі м'язові клітини свого обличчя.

— Ти... — нарешті вимовив слово Бенґалх. — Хто? Хто ти? — Вдруге бездушним звуком, на одному темпі, спитав він.