Аромат гібіскуса

Все було до неможливого просто. Син міського голови, втомившись від домашньої тиранії та свавілля, втік з дому в далеку далечінь. Моєю задачею було знайти сопляка, дати йому добрячих сракачів і за вухо притягти додому. Що я успішно й виконав. Лишилось тільки отримати плату за виконану роботу, а далі… Далі буде видно.

Взагалі, за останні роки я вже не раз подумував над тим, щоб зав’язати з ремеслом “вільного стрільця”. Але… Що мені робити натомість?

Жити життям законослухняного громадянина? Де? У Бромвельді? Чи отут, у цій глушині? І що мені тут робити?

Був, звичайно, варіант – здатись технократам, відсидіти належний строк, з чистою совістю вийти на волю й жити вже там. Але це, на хвилинку, чималий шматок життя віддати.

Тут люди, наскільки я помітив, живуть довше за наших – до прикладу, я за останні років десять майже не постарів і не змінився. Але все одно – ми ж не безсмертні.

Тінь, що затулила світло з вікна, відірвав мене від спогадів. Хтось без запрошення присів за столик… І це був не мій клієнт.

Два здоровидла у плащах з каптурами. Дворфи. Зараз мене, схоже, будуть вербувати або схиляти до ще чогось непристойного.

Відкинули каптури. Таки дійсно дворфи. Однакові руді бороди, шевелюри і однакові квадратні пики. Близнюки, чи що?

– Я Гарін, – похмуро мовив один, – а це Дарін. І ні, ми не брати.

Я по праву можу пишатись своєю силою волі – бо я таки втримався й не покотився зо сміху під стіл від цієї фрази. Хлопці, ви що, “Міцного горішка” передивились? Точно треба прозондувати тему інших потраплянців у цьому світі…

– Ми представляємо клан Гібіскус, – продовжував між тим дворф. – Ти Рене МакДугал, також відомий як Дзен. І в нас є для тебе робота.

Я так бачу, моя слава мене випереджає. 

– Пробачте, шановне панство… Чи як у вас тут кажуть? Як би, останнім часом трохи відійшов від справ.
– Варто замислитись над тим, щоб знов до них повернутсь. Майстер Торвальд добре платить.
– І що ж потрібно майстрові Торвальду? – я підшукував потрібні слова, щоб якомога технічніше їх послати, ну а тим часом – можна й підтримати розмову.
– Потрібен той, хто нагляне за його донькою. Тихо й ненав’язливо. Твої навички – як раз підходять, ми вивчили всю доступну інформацію про тебе.
– Е, ні, панове. Оце я ще нянькою для всяких дворфських соплежуйок не був.

Я чекав, що після цієї фрази вони розлютяться – ач ні.

– Майстриня Тріна – людина. Вона не рідна донька нашого голови, а прийомна.

Я гмикнув. Ніфіга собі в них там Санта-Барбара локального масштабу…

– Давайте ближче до справи… А я тоді подумаю.
– Донька старійшини відправляється з дипломатичною місією до Сутінкової Республіки, – почав розповідати Гарін. – Республіканці забезпечать їй охорону на місці, але майстер Торвальд хоче… скажімо так, підстрахуватися.

Що-що? Сутінкова Республіка? Це ж у темних, там, де нещодавно було повстання. Ні, ні і ще раз ні. Там Мельхіор! Там “чик-чик”! Чорта лисого я туди полізу.

– Вибачте, шановні, – я встав з-за столу, даючи зрозуміти, що розмову завершено, – та найближчим часом мандрівка до Підземелля не входить у мої плани. Вибачте, що розчарував, і на все добре!
– Сядь, – тихо промовив дворф.

Оце так поворот, як казав один з наших, коли їхав на Білгород.

– Це ти мені? – здивовано перепитав я.
– Я ж казав – ми вивчили ВСЮ доступну інформацію про тебе, МакДугал, – обличчя бороданя розквітло у зловісній посмішці. – Як гадаєш, що буде, якщо Мельхіору одна пташка наспіває, що його старий друзяка нікуди не подівся і знайти його можна там-то й там-то? – посмішка дворфа стала ще ширшою (хоча, здавалось би, куди вже далі), він зробив двома пальцями характерний жест. – ЧИК-ЧИК!

От скотиняки.

_________________

Друзі, на цій мажорній ноті історія завершується)) Далі за хронологією починаються події “Сяйва Темної Квітки”, і хто ще не читав решту циклу – то про подальшу долю Дзена ви можете дізнатись там. До зустрічі на сторінках нових історій ;)