Сюрприз!

Кімната у дешевому хостелі така ж задрипана, як і сам хостел. Як і взагалі все містечко на півночі Бромвельду. Як і сама країна…

Але, по порядку.

Минуло вже два тижні з того моменту, як я, у кращих традиціях серіалу “Поліцейський з Лос-Анджелесу”, вистрибнув з вікна… І акуратно спустився донизу. Ні, ви що, реально гадали, що я стрибатиму з четвертого поверху? Та альо! Я, звісно, вар’ят, але не настільки.

В останній момент я перекрутився в стрибку і зачепився руками за підвіконня. Мало не порізав долоні битим склом – добре, що якраз незадовго до тієї місії я врешті знайшов собі нормальні тактичні рукавички.

Потім, стрибаючи з поверху на поверх, власне, спустився. Ніхто не встиг мене зупинити – імперці не передбачали, що я зможу отак нахабно дати драла крізь вікно. Салаги! ССО – сила.

Про те, щоб допомогти Мельхіору та іншим, мова вже не йшла – самому б п’ятами накивати. Квартал кишів імперськими силовиками. Там би я й лишився – але проявив дещицю винахідливості.

Ну… тобто як винахідливість? Я просто вкрав фургон, який так і стояв собі біля входу. Вирубивши перед цим водія – бо він чогось був проти, аби я взяв велику чорну бібіку й трохи покатався. У, жадюга!

Поки хлопаки у чорному роздуплились – я був вже далеко. Правда, до двіжухи спробувала долучитись королівська служба безпеки… Але в мене ще лишились заряди для підствольника, і я зробив їм “вогник-вогник”. Якщо ви розумієте, про що я.

Втопивши фургон у річці (не хотіли мені дати покататись – так най же не дістанеться він нікому!), знайшов затишну місцинку й тимчасово заліг на дно. Туризм у Фомальшпілі мені не сподобався – мало того, що сервіс лайно, так ще й стріляють. Треба було вибиратися.

З цим мені допоміг все той же Мігель. Такими темпами скоро вже не він мені буде винен, а я йому… Треба з цим зав’язувати.

Вже повернувшись до князівства, мені вдалось з’ясувати, що сталося з рештою – і там, як я й підозрював, все було погано.

Всю групу, включно з Мельхіором, взяли. Їх помістили до в’язниці – та не місцевої, у королівстві, а імперської. Як витягти їх звідти, я в душі не гріб.

Податись до тої стрьомної Імперії – це вже квест із зірочкою. Але то ще таке. В обличчя мене там можуть не знати, а зробити фальшиві документи – складно, але можливо. Мельхіор своїми джерелами не ділився, та в мене є свої.

Але штурмувати тамтешню буцегарню… В одне рило я б точно таке не стягнув. Єдиними, до кого можна було б звернутись по силову підтримку, були люди Мігеля та клан фон Штраус – а жодні з них нізащо б не полізли влаштовувати кіпіш на території іншої держави. Зі знайомих мені найманців теж ніхто б на таке не підписався.

Чи шкодував я? Ну, певною мірою. Все-таки вони мені не чужі, і ми чимало всякої [цензура] встигли разом пережити.

Але ж, повторюсь – я, трясця, казав! Не варто було потикатись до тієї дупи, а зв’язуватись зі структурами – і поготів. Я був майже певен, що десь в СБ Технократії завівся кріт – який і злив воріженькам усю нашу операцію.

Єдине, Мію було шкода. Замала вона ще для всього цього лайна…

Але, як виявилось, я зарано списав з рахунків своїх колег по ремеслу. Їм вдалось утекти – обдуривши якимось міфом систему безпеки та прибивши дорогою кількох вартових.

Дізнався я про це вже постфактум – коли на мій комунікатор прийшло повідомлення від невідомого абонента. Одне коротеньке відео, записане, очевидно, похапцем – але дуже інформативне.

На обличчі Мельхіора додалося шрамів, він явно був втомленим та максимально задовбаним, говорив дуже швидко – але з притаманним йому холодом у голосі.

– МакДугал, ти поц та свиня. Ти покинув команду у важкий та дуже відповідальний момент. Тепер ми всі в халепі… А ти ще й вкрав мій рюкзак, [цензура]. Я тобі цього так не подарую, чекай на зустріч! – він скорчив зловісну мармизу й зробив двома пальцями перед камерою “ножиці”. – ЧИК-ЧИК!

Так, я попрошу! По-перше, сам ти свинтус невдячний. Слову “поц” я тебе навчив, між іншим! Неввічливо тепер застосовувати його до мене.

По-друге – що я мав робити? Бодатись в одну харю з імперською СБ… чи як вона там в них називається? Треба, до речі, дізнатись. Чи, може, не варто? Бо якщо там щось схоже на русняве ФСБ, вкупі з отим змієдвоголовим гербом – то я точно помру на місці від передозу крінжем. Або вже всерйоз замислюсь на тему інших потраплянців у цьому світі.

І рюкзак вони б стирили, якби я не забрав. Разом з усім, що там було – а було там, до речі, багато всяких цікавинок.

А останні його слова – це взагалі щось. Ні, я в цілому можу зрозуміти, чого Мельхіор на мене злий. І добре б якби він мене хотів просто застрелити! Куля в лоб – так куля в лоб. Не факт, що я дам це зробити, та все ж.

Але “чик-чик” – це вкрай неприпустимо, антигуманно і суперечить всім можливим правилам та конвенціям! Я рішуче протестую і, як казав Лебіга, засуджую. Мені оте, що він хоче “чик-чикнути”, дуже дороге і ще однозначно згодиться. І не лише для того, про що ви зараз подумали (а я знаю, що ви подумали!).

У нашому світі в мене дітей не було. А тут… Хтозна, як все обернеться?

Дивно. Раніше я навіть не замислювався про бодай гіпотетичну наявність маленьких Дзенчиків. А в цій ситуації – от, раптом, задумався…

Вібрація у лівій кишені штанів відірвала мене від філософських роздумів. І це був комунікатор, а не те, про що ви подумали, безсоромники!

– Ола, сеньйоре МакДугал, – голос співрозмовника мав явний мексиканський… тобто ельдалонський, звісно ж, акцент. – Я від одного вашого доброго друга. Маю важливі новини…

“Друг” – це, звісно ж, Мігель. І взагалі в них це певне кодове слово. “Лос Амігос” – це ж, типу, перекладається як “друзі”.

Я на мить уявив собі серіал “Друзі”, де замість Чендлера і Ко у головних ролях були б Ортега та його посіпаки… Ви б знали, яких титанічних зусиль мені коштувало не заіржати в голосяндру!

Бо ж ситуація, як би, до того не спонукала.