А я ж казав

– Готовність, – промовив Мельхіор в рацію.

Ми прибули до Фомальшпілю під вигаданими іменами. Не знаю, хто допомагав Мельхіору з фальшивими документами (своїми контактами він не ділився), але постарались вони на совість.

Єдине, що з прізвищами цього разу трохи біса нагнали. Мія, наприклад, стала Мілою Радіч. Добре, що не Йовович, а то б я точно помер зо сміху, а Мельхіору довелось би довго придумувати, що сказати на моєму похороні.

Ну а я – Клаус Герінг, поважний купець зі Штернгаута. Уявляєте? Я – і Клаус. Та ще й поважний. Але з прізвища орнув, дякую.

І от ми вдвох (я і Мельхіор) сиділи в орендованому номері на четвертому поверсі готелю, за півкварталу від цілі. У кутку валялись цивільні шмотки, в яких ми прибули, і Мельхіорів рюкзачок – в якому непомітно пронесли все потрібне.

Решта розташувались у складському приміщенні (теж офіційно винайнятому) за квартал звідси. Їм і належало виконати основну частину роботи. Мія мала ламати мережу й витягати інформацію (вона ж вела повітряну розвідку з дрона – найменшого і найнепомітнішого з тих, що в неї були в наявності), Гембл – бути її “м’язами”, а Стью – витягнути обох у разі якоїсь габели.

Мене цього разу командир лишив при собі – у резерві. Крішна його знає, нафіга він це зробив. Може тому, що цього разу варіанту “тихо прийшов – тихо пішов” не передбачалось… В будь-якому разі – він так вирішив, і мені його навряд чи вдалось би відмовити.

– Зміна охорони – за десять хвилин, – тихо промовив Мельхіор. – Наші висуваютсья за п’ять. Будь готовий, в разі чого…

Рація раптово ожила.

– Мельхіоре, тут якась дичина відбувається, – голос Мії в радіоканалі був надзвичайно схвильованим. – На сусідніх вулицях – чорні фургони з символом двоголової змії. Схоже на імперські сили швидкого реагування. Нас оточують!
– Відходьте, – Мельхіор довго не думав. – Згортаємось.
– Вони йду… – рація захрипіла перешкодами й замовкла. І в ту ж мить з сусіднього кварталу почулись постріли.

Спочатку – звичайна стрілкотня, а потім долучилось щось значно важче і швидкострільніше – Гембл пустив в хід свою “велику цяцю”.

– Хтось здав… – стиснувши зуби, прошипів Мельхіор. – Вони знали, що ми будемо тут. Знайду хто – кишки повириваю! Будь тут, прикриєш, в разі чого! – скочивши з крісла й підхопивши зброю, він вискочив за двері.

Гей, куди! А я?... Адже ми могли б зробити це разом. Ну, як Буч і Санденс. Тельма і Луїза. Танго і Кеш…

Накинувши броню і взявши до рук “Гарнюню”, припав до вікна, злегка відсунувши штору. Звідси відкривався чудовий краєвид на вулицю, рівнесенькі ряди будинків, торгові ятки… І чорний воронок, ее, тобто фургон. Який саме зупинився просто біля парадного входу.

Цікаво, наскільки міцно імперці тримають місцевого короля за фаберже, що він дозволяє їм отак нахабно діяти на своїй території?

Треба валити з готелю, своїх я й так знайду. Шлях відступу був проговорений заздалегідь – через горище на дах, там поруч будівля старої школи… Далеко стрибати, але можна, якщо постаратись.

Зі сходів долинули швидкі кроки. І важкі – явно хтось немаленький тупав. Ну ви швидкі, хлопчики!

Я визирнув у коридор. Сходами підіймались кілька типів у важкій чорній броні з білим гербами у вигляді двоголового ор… тобто змії, на плечах. Обличчя сховані під забралами. І, звісно ж, зі зброєю.

Імперці.

Я встиг сховатись в ту саму мить, як мене помітили. Автоматна черга вдарила крізь двері, вибиваючи тріски. Притиснувся до стіни, присів. Стрельнув кілька раз одиночними у відповідь – крізь прочинені двері.

– Мельхіор, в мене контакт, – затис тангенту рації. – Мельхіор? – відповіді не було.

Глушать, скотиняки!

Стрельнувши ще разок – хай не поспішають у гості, я зайнятий – однією рукою дістав комунікатор. Контакт Мельхіора був підв’язаний на швидку клавішу.

“Що у вас?”

І тут без відповіді.

Вогонь посилився. Люди в чорному (імперські специ, а не ті, про яких ви подумали) явно горіли бажанням познайомитись зі мною ближче. Кулі дзижчали кімнатою, дірявлячи стіни, псуючи інтер’єр і взагалі завдаючи власникам готелю непоправних збитків.

За вікном почувся свист – і, весело дзенькнувши розбитим склом, всередину влетіла граната. Впав на спину, вивернувся і копняком, гідним самого Джуліуса Агахови, відправив її назад. Ззовні бумкнуло, повалив дим.

Ні, так кіна не буде.

Ударом ноги висадивши двері назовні, висунув лише гвинтівку (не визираючи сам) і, стріляючи “по-сомалійськи”, висадив півмагазина, аби змусити воріженьків сховатись. Висунувся сам, швидко прицілився і бахнув з підствольника у сходовий прогін.

Це їх затримає. На пару секунд – але мені вистачить.

Розігнався, на ходу закинув “Гарнюню” за спину, підхопив рюкзак, який досі стояв у кутку, і з хвацьким вигуком “Кавабанга!” вистрибнув у вікно.

Аста ла віста, бейбі. Пробач, Мельхіоре… Але я ж, матері його ковінька, казав!