Журбинка

Я знов нудився.

Мене не взяли на місію! Пішли на двіж, та й без мене! Негідники такі.

Але, знову ж, по порядку.

Минув тиждень. За цей час всі трохи оклигали після нашої останньої “пригоди”.

Мельхіор трохи охолонув. Правда, попередив, що розстріляє, якщо ще раз полізу до його планшета. Я зробив очі, як у кота зі “Шрека”, і дав йому чесне скаутське, що то не я і взагалі я не такий. Зрештою – хіба я один тут мамин хакер? Як мінімум, ще Мія таке може.

Мія, до речі, зі мною не розмовляла. Не те щоб мені то сильно дошкуляло, але… Чого завжди й кругом у всьому маю бути винен лише я?

Гембл залікував свою поранену дупцю – за допомогою Стью та його чарівного жезла… Гм. Знов якось двозначно було, правда?

Здоровань на мене вже не сердився й не прагнув віддубасити (скажу відверто, в нього б і не вийшло, але все ж таки). Сказав, що двіжуха йому сподобалась і він не проти якось повторити.

Ач який! Повторити він може…

Спитав його, чи можна потриматися за ствол… От про що ви знов думаєте, га? Я всього лиш попросив з мінігана постріляти! Але він не дав.

Злидень. Втім, я його розумію – я б теж з “Гарнюні” не дав нікому стріляти, окрім себе.

На наступну місію вирушили Мельхіор та Мія. І з ними ще Гембл – на випадок, якщо раптом знадобиться силова підтримка.

Ніби й нема чого ображатись – бо Стью теж лишився… Аби мені не нудно було самому сидіти й охороняти базу, невідомо від кого. Та все одно якось кепсько на душі. Ще й Мельхіор на прощання глузливо так сказав: “Цього разу допомога рядового Дурко не знадобиться”.

Але я радий, що в нього почуття гумору є. А то я вже було перейматись почав.

Я знов відверто не знав, куди себе приткнути. Переклацав на комунікаторі все, що клацається, облазив у мережі все, що лазиться. На жаль, музика й література цього світу мені чогось категорично не заходили – це я вже давно з’ясував.

Спробував зазирнути в сарай, перероблений під складське приміщення – бо ж цікаво було, що там в нас… гм, цікавого є, вибачте за тавтологію. Але без ключ-артефакта (який, як я вже згадував, є лише в Мельхіора) туди було не пройти. Отримавши пару раз підбадьорюючий заряд електрошоку, вирішив більше не пробувати.

Покопирсався в тумбочці Гембла – і знайшов там якийсь дуже підозрілий флакон з невідомою алхімічною сумішшю. От ти й попався, нарколига! Здам тебе Мельхіору.

Копатись в Міїних речах я якось стреманувся (ще не вистачало, щоб мене у фашисти… тобто у фетишисти записали). А в Мельхіорових – просто нецікаво. Що я там не бачив-то?

Але розтяжечку з навчальною гранатою йому коло ліжка лишив. Він же сам казав, що ми постійно маємо бути в готовності… От і най покаже, на власному прикладі.

Стью, як вже казав, був на місці, тож до його тумбочки зазирнути не вдалось. Навіть жезл полапати… Та не про те думаєте! Я мав на увазі – розібратись в конструкції, подивитись, як воно працює. Можна було б, звісно, просто попросити – але, по-перше, так нецікаво, а по-друге – не дасть же, жмикрут.

Вечоріло. Я вийшов надвір – провітритись.

– Тобі, мабуть, дуже самотньо, Дзен.

Стью сидів на пеньку, уважно дивлячись на мене.

– З чого ти взяв? – питання мені відверто здивувало. – І ні, я не самотній. В мене ж є ви! А навіть коли вас немає – зі мною завжди моя легка попаяність і ПТСР.
– Ніц не зрозумів, – чесно зізнався він. – Але я не про те. Твоя поведінка… вона виглядає, як захист від реальності. Наче спосіб компенсувати щось.

Ач, психолог мамчин.

– Слухай, Фродо Беггінс…
– Я Геббінс. І я Стюарт. Уявлення не маю, хто такий той Фродо, про якого ти вічно згадуєш.
– Та пофіг. Дам тобі одну дружню пораду, гаразд? Не лізь в душу. Бо втащу. Я хоч і не наш Дюк… тобто Гембл, та руця в мене важкенька.

Напіврослик знизав плечима.

– Ну, як знаєш.

* * *

Наші повернулись наступного вечора.

– Ну що, банда! – весело вигукнув Гембл, вистрибуючи з багі – машина, яка до цього нівроку просідала, одразу припіднялась доверху. – Сумували без нас? Дзен, не знудився тут?
– Ніколи і нізащо, друже! – в такому ж тоні відповів я. – Журба і сум – не для нас. Знаєш, як казала Леся Українка… Хоч ти й не знаєш, хто це така… Так от.

Я прокашлявся й натхненно продекламував:

– Ні, я буду крізь сльози сміятись,
Серед двіжу співати пісні,
В воріженьків ножами кидатись – 
Їх вбивати. Геть думи сумні!

Ну й що, що там не так було? Вони все одно не знають.

Гембл подивився на мене, як дуже досвідчений баран – на новісінькі, просто з заводу, ворота.

– Шо?
– Не зважай, – саркастично промовив Мельхіор, знімаючи з кузова свій диво-рюкзак. – Дзен в своєму репертуарі. Нічого не встиг натворити, доки нас не було?

Ну от, щойно на поріг – і одразу звинувачує. Ото вже ці ахвіцери.

– Ніяк ні, командире! – бадьоро відповів я. – Нічого не натворено, майно та особовий склад у кількості одного напіврослика – в наявності! За час вашої відсутності вашої присутності… тобто, жодного інциденту не трапилось! Чесне скаутське!
– Ну-ну, – він підозріло подивився на мене. – Ввечері брифінг. Обговоримо наші подальші дії, – і пішов до хати.

Мія, елеганцько перекинувши ніжку через борт, вибралася з транспорту. Уважно поглянула на мене. А я – на неї.

Мабуть, чекала, що я зараз якусь гидоту скажу, і вже готувалась відповісти. А я взяв, і зламав систему.

– Привіт, Мія. Радий тебе бачити.

Дівчина пирхнула й пішла до хатини – слідом за Мельхіором, який от саме в цей момент мав заходити до своєї кімнати. Три, два, один…

– [ЦЕНЗУРА]!!! – слідом за гучним хлопком на весь хутір пролунало потужне та незламне командирське матюччя. – МакДугал! Вб’ю, засранець!

Весело все-таки з ними!