Зіронька, палай!

– Кілограаам щурааа… їм вночі буде сниться… Кілограаам щурааа… Метрична одиниця! – тихо наспівував я, засипаючи “Магнолію” в колбу вибухового пристрою.

Мабуть, треба все ж пояснити.

“Магнолія” – це тутешня вибухівка. Рожевий алхімічний порошок (добре, що не білий). Взагалі там, звісно, інше слово… Але власне магнолія (не Магнолія-ТБ, а рослина) у цьому світі є, і назва цієї штуки означає саме її.

Цього разу ми завітали у старе добре королівство Фомальшпіль. А саме – на військову базу неподалік від кордону. Були побоювання, що в мені упізнають злісного СЗЧшника… Але я з тих часів вже трохи змінився, до того ж – був тут під вигаданим іменем. Рене МакДугала ніхто не шукатиме.

Нашою метою були якісь дуже секретні документи (які саме – Мельхіор не сказав), що існували лише в одному екземплярі та в паперовому вигляді. Власне Мельхіор і мав поуцпити папери, пробравшись у командний центр – поки Мія робила безлад у тутешній мережі, а я в цей час мав, як сказав командир, “наробити тарараму”. Відволікти, себто, увагу.

Гембл та Стью прикривали.

На моє вельми резонне зауваження, що якраз до командного центру міг би краще й непомітніше проникнути я, Мельхіор не зважив.

Мені видали бімбу – вона являла собою детонатор (простенький вогняний артефакт), колбу з диво-порошком (не тим, про який ви подумали) та модуль бездротового зв’язку. В пару до цього хазяйства йшов такий самий модуль з кнопкою активації.

Дешево (як в “Аврорі”), сердито (як в спільноті справжніх патріотів у Фейсбуці) і максимально зрозуміло.

Єдине, що я забув уточнити – це скільки порошку взагалі потрібно. Мені треба було підірвати двері ангару, де стояли бойові самоходи – аби місцеві вояки подумали, що зловмисники лізуть туди. З одного боку – ніби багато й не потрібно… А з іншого – раптом буде недостатньо гучно і не дасть потрібного ефекту?

Дідько. В мене ж у справі має бути записано “схильний до імпровізації”... От Мельхіор і подумав, що я сам розберусь. Виходити зараз по рації й перепитувати – якось негарно.

Чорт з ним, насиплю повну.

– Я готовий, – тихо промовив у рацію.

* * *

Проникнути на територію бази абсолютно не склало проблем. У минулий свій візит до королівства я вже з’ясував, що в місцевій армії панує сум та журбинка – і з того часу ніц не змінилось.

Захисний периметр я подолав так само, як колись проник у закритий житловий квартал в Нейсмуті – за допомогою резонанс-артефакту. Тільки цього разу – більш продвинутого.

Одному з вартових, який потужно й незламно давав хропака просто на місці виконання бойової задачі, я по приколу зв’язав шнурки на черевиках. Інший – молодий та безвусий – не спав, але я підкрався й зробив йому укольчик в… Ну, в те місце, куди зазвичай уколи роблять. Як це ви не знаєте?

А потім – люмінесцентним алхімічним маркером намалював йому на обличчі вуса й бороду. По-перше – так хоч на чоловіка буде схожий, а по-друге – нема чого спати на посту!

Пропетлявши поміж складських приміщень, швидко перетнув відкриту ділянку і врешті опинився коло входу в ангар.

Потужна брама… Масивна, з не найгіршого металу, і рунами посилена. Не все в них тут так вже погано. І, мабуть, недарма я повну колбу метамфе… тьху ти, тобто “Магнолії”, насипав.

Закріпивши пристрій в районі замка, рушив назад.

* * *

Ось і настав мій час! Вдома я часто любив потусити з саперами й щось підірвати. В ідеалі – кілька русачків, але на крайняк – хоча б пару ТМок на полігоні. Прикрутивши до них скотчем дві-три пляшки саморобного напалму (пінопласт-бензин-масло). Люблю дивитись, як воно горить, всі бігають, метушаться…

А от в цьому світі поки що такої нагоди не було – але все колись трапляється вперше. Трохи бавовни у цей курник!

– Зіронька, палай! – радісно вигукнув я, втискаючи кнопку активатора.

І запалало.

Ангар десь на секунду, у буквальному сенсі, підлетів у повітря. Ви колись бачили літаючий ангар? Не так вражає, як літаюча корова… Та все ж – видовищно.

Брама кудись полетіла – мабуть, пішла в СЗЧ, надто довго службу несла на одному місці. Спалахнуло так, що десь на пару кілометрів довкола стало світло, як вдень.

Анна Трінчер точно б оцінила такий відеоряд до свого кліпу.

А от Мельхіор – не оцінив, бо наступної миті рація заволала його голосом:

– Дзен, [цензура] тебе в [цензура], ти що виробляєш, [цензура] твою наліво! Я тебе, [цензура] такого…

Трясця, я ж звук забув скрутити. Зараз помітять…

Над базою загула сирена, пролунало кілька пострілів – у тому числі і в мій бік. От негідники!

Біжи, Форест… тобто Дзен, біжи!

* * *

Я дивився на Мельхіора, а він – на мене. Мовчки.

– Дзен, – врешті заговорив командир. – Скажи чесно… ти що, дятел?
– А ти що, дятлофоб? – поцікавився я. –  Дятло-спільнота подасть на тебе в суд за порушення їхніх прав на… гм, самовизначення. Чи самовистукування?
– Облиш свої дурні жарти, МакДугал, – скривився він. – Тебе що просили зробити?
– Відволікти увагу, – чесно відповів я. – Я й відволік. Вийшло, як на мене, нівроку…
– Та ні, трясця твоїй матері! – Мельхіор мало не зірвався на крик. – Ти не відволік увагу – ти всю базу поставив на вуха! Вони, мабуть, подумали, що це вторгнення, бо аж підмогу з сусіднього району запросили. Ми звідти ледь втекли! Добре, що всі живі… І майже цілі, якщо не рахувати поранення Гембла.

Я ледь стримав посмішку. Так, нашого здорованя таки підстрелили – причому в те саме місце, по якому мене батя Джон колись полюбляв палицею лупити. Качок був на мене через це ображений, і я тримався від нього подалі. Про всяк випадок.

– Смішно тобі? – недобре зіщулився Мельхіор.
– Слухай, командир… – зітхнув я. – Чого ти агришся? По-перше, все ж добре скінчилось. По-друге – тобі що, релігія не дозволяла мені сказати, скільки тої всратої “Магнолії” треба, щоб не висаджувати все в повітря?
– А що тобі заважало спитати? – в тон мені відповів він. – Якщо й далі так піде, Дзен… Наступна наша спільна справа має всі шанси стати останньою.