Найманські будні

Мельхіор ходив взад-вперед, заклавши руки за спину. Ні, чоловіче, тобі ці сержантські замашки явно не личать!

Казати йому цього я, звісно ж, не став.

– Я відбуваю до Грінтауну, на зустріч з замовником, – сказав командир. – Будьте готові до нової місії. Без мене – не виходьте за межі бази, займайтеся своїми справами… І взагалі, бажано, сидіть тихо. МакДугал, ти зрозумів, дурко?

“Таклберрі, ти зрозумів, ДУРКО?!” – пригадав я безсмертну фразу капітана Гарріса з не менш безсмертного фільму. І, так само, як персонаж того фільму, ідіотськи приклав долоню до чола й бадьоро відповів:

– Так, сер!

Схоже, він не повірив. А я ж так старався!

Грінтаун – це, до речі, столиця Технократії. Якийсь серйозний двіж намічається.

* * *

Звісно ж, що Мельхіор не дав мені довго розлежуватися й затримуватись через мене в степах. Щойно я більш-менш оклигав – ми повантажились у транспорт і рушили додому.

Ну а ви як думали? Це хоч і магічний світ – але порталів нема. Магія деградувала, пам’ятаєте? Прямо як деякі… асвабадітєлі унітазів.

І от ми вдома. Ну, тобто, на хуторі, переробленому під місце дислокації загону.

За відсутності командира всі, як і було наказано, займались своїми справами.

Гембл – розвалившись у кріслі, жер якусь гидоту, схожу на чіпси. А іншу гидоту – дивився на планшеті, час від часу тупо гигикаючи.

Хто-небудь, заберіть в дитини гаджет! І взагалі, чуваче, досить їсти, під тобою крісло вже й так ламається.

Стью – перебирав аптечку і розбирав свій жезл. Щось там йому не подобалось, вирішив переналаштувати… Я б на його місці не ліз туди, де все й так працює.

Я ж відверто нудився. Перші кілька днів ще відпочивав – поки не прийшов до норми і ліки, що дав мені наш магомедик, остаточно не подіяли.

Але тепер я вже почувався значно краще. Хіба що на ліву ногу зовсім трохи накульгував… Вцілив мені ногою прямо під колінну чашечку, орчатина гадська.

Чесно, під кінець я його навіть заповажав. Давно вже нікому не вдавалось доставити мені таких проблем у рукопашній. Навіть попри те, що він був сильнішим… і більшим… і обладунок в нього був замагічений.

Але небезпечно було. Ще трохи – і можна було б усім розповідати, що раніше мене вела дорога пригод. Чи якщо коліно зламане, а не прострелене, то це не рахується?

Стараючись більше ступати на праву, я вийшов надвір – подихати свіжим повітрям.

Основна будівля вкупі з кутовим сарайчиком, трохи підмарафеченим та переробленим під склад, утворювали внутрішній дворик. Тут була криниця, манекени для тренувань та ослінчик, на якому зараз сиділа Мія. В руках у неї був планшет для керування дроном.

До речі, в них чомусь тут класичних пультів немає. Замість цього на екран планшета чи якоїсь іншої приблуди виводиться, як би сказали в нас, “віртуальний джойстик”. І налаштовується він окремо, незалежно від чутливості самого екрану… Тут теж намішано магії і всього іншого, в технічні деталі я не вникав.

Дрон кружляв над осиковим гайочком неподалік. То знижувався, то знову набирав висоту. Обличчя дівчини виглядало невдоволеним – в неї явно щось не виходило.

– Щось не виходить? – поцікавився я.
– Тобі яке діло? – різко відповіла вона. Але, подумавши, трохи м’якше додала: – Пробую бомбардування на надмалих висотах. Дрон чомусь зривається і втрачає керування. Вже один зламала… Мельхіор буде незадоволений.

Я озирнувся, знайшов обтесаний пеньок, підсунув до себе та присів на нього.

– Нічого дивного – в нього ж вага міняється. Елементарна фізика, мала!
– Що-що? – перепитала Мія, навіть не образившись цього разу на “малу”.
– Фізика, – терпляче пояснив я. – По літерах: Федір, Ірина, Зиновій…
– МакДугал, – сухо промовила вона, – якщо це знов твої притрушені й нікому незрозумілі жарти – то лиши їх при собі. Я не в гуморі. А ти вже дістав мене до глибин печінки… Хоч і не так давно з нами.
– Та все, все, брейк! – я виставив вперед долоні. – Все просто. Ти робиш скид, вага миттєво міняється, він не встигає стабілізуватись і стрибає вгору. Можливо… Я міг би допомогти.
– Ти? – темні очі дивились максимально недовірливо.

Я, звісно, не літун. Але там, де я раніше служив, доводилось займатися… всяким. І спілкуватись з пілотами, і самому пробувати. Питання лише в тому, наскільки в цьому світі відрізняються всякі технічні нюанси.

– А чого б і не я? – посміхнувся. – Якщо покажеш мені налаштування і поясниш у двох словах, що до чого – спробуємо розібратись. Але! – здійняв палець вгору. – Не просто так. Як казав один рудий дід – укладемо угоду!

Мія подивилась на мене, як Грета Тунберг – на нафтовика-педофіла.

– І чого ж ти хочеш?

Я відчув, як мармиза сама собою розпливається у радісній усмішці.

– Не бійся, чіплятись не буду. Я проти всіх оцих… гм… позастатутних відносин. Та й не в моєму ти смаку, якщо чесно.

От на останню фразу вона, здається, реально образилась. Ну, що ж робити – всім милий не будеш! Як казав Отто фон Бісмарк – всім підряд можуть подобатись лише котенята.

* * *

Люблю запах напалму вранці… Тьху, не те. Але запах відпрацьованого пального та мастила, який видає багі, що розмірено гуркотить за вікном – теж нівроку.

Мельхіор приїхав!

Я вибіг надвір, забувши навіть про біль у нозі (він вже майже минув, але часом трохи нагадував про себе). Бадьоро скинув руку до чола й повідомив:

– Пане командир, дозвольте доповісти! За час вашої відсутності вашої присутності не знадобилось!

Він глянув на мене, як сержант з МТЗ – на майно, яке не можна списати, і мовчки пішов до хати. От збиток! Я ж так готувався до цього моменту!

Але цього ранку навіть таке не могло зіпсувати мені настрій.

Мія впоралась на відмінно. Новенька вишиваночка, акуратно складена, лежала серед моїх речей. Хіба орнамент більше місцевими рунами, ніж наш… Докладно описати їй візерунок, або намалювати, я не стягнув.