Синяки та садна

Боліло, здається, все.

Воно, звичайно, насправді не так – це просто самообман. Ну, як акустичний обман зору, чи оптичний обман слуху… Коротше, боліло не все тіло, а лише ти місця, куди мені врізали.

Та більш за все – боліла моя ніжна, чутлива й ранима (а ви як думали?) психіка. Мельхіор знов нагнав на мене біса – сказав, що я безвідповідальний дурко, що марно підставляюсь і взагалі – наступного разу він вирахує за таке з моєї долі.

Це неправда! Я дуже відповідальний дурко.

І взагалі, злий він якийсь. Команду в “Любих друзів” перейменувати не погодився – хоча це ж круто звучить. І рюкзак мені свій подарувати не хоче. Що йому, важко? Я ж точно знаю, що він собі може ще дістати.

В рюкзаку у нього, до речі, просторовий згорток. Унікальна фішка на стику технологій, магії, алхімії… здається, навіть шаманства. Береш рюкзачок на двадцять п’ять літрів – а запхати можеш всі п’ятдесят. А то й дев’яносто.

А коли я спитав про його позивний (бо ніяк не міг позбутись асоціацій з мельхіоровими ложечками), то він грубо відповів, що то не моя справа.

Злюка бобер, коротше.

Але – по порядку.

Орків ми перебили. Ну, не всіх – десятки зо два недобитків втекли. Але кілька штук встигли дістатись до мене.

Більшість я поклав на відстані прямого контакту, але з одним – довелось зійтися в рукопашній. Всі магазини спорожніли, знову набивати їх вже якось не було часу.

Орк виявився з числа елітних – отих модників, що шастали у плетених обладунках. Як мені потім пояснили – це ханський нукер.

Колись в учебці старшина жартував: “Рукопашний бій потрібен солдату для того, щоб пролюбити автомат, ніж, саперну лопатку, ремінь, знайти рівний клаптик землі без єдиного каменю чи дерева, зустріти там такого самого роздовбая та зійтись з ним у жорстокій битві”.

І от мені практично вдалось відтворити цей хрестоматійний випадок в реалі. Сокиру в орка я якось примудрився вибити, а мій штурмовий ніж після одного з ударів… просто застряг у клятій дерев’яній броні. І ми зітнулись голіруч.

Воїн пустелі, як виявилось, теж умів в рукомашество з дригоножеством – мені доводилось не лише атакувати, а й ухилятись від нівроку болючих ударів. Блоків я старався уникати – один раз спробував, і мало не навчився літати. Різниця у вазі вирішує.

Крім того, його гадська броня була підсилена амулетами, і навіть чітко прораховані удари по вразливих місцях крізь неї не проходили.

Зрештою, зрозумівши, що так ми можемо танцювати бойового гопака аж до завтрашнього ранку, я вирішив ризикнути. Зійшовся з зеленим в клінчі і запхав йому в обладунок гранату.

Хотів наостанок сказати щось типу: “Лови, більшовик! Чого мовчиш? Не зловив?”. Але тут орк зарядив мені своєю пудовою макітрою в чоло. “Прописав на Одесу”, як у нас кажуть.

Різниця у вазі, як я вже казав, була не на мою користь – і я відлетів, намагаючись впізнати знайомі сузір’я в очах. А потім бахнуло.

Орківські амулети не витримали вибуху техномагічного аналогу Ф-1 у безпосередній близькості – і багатий внутрішній світ елітного воїна розкрився у всій красі.

Мінус – дещо потрапило на мене. Другий мінус – мій улюблений рєжик наказав довго жити. Треба буде з Мельхіора стрясти бонус – як компенсацію за збиток, в тому числі моральний.

Худо-бідно надавши собі ПМД (крім численних синяків, саден та забоїв я заробив ще й розсічення від удару орківською довбешкою), так-сяк дошкутильгав до своїх.

І от я тут… Відпочиваю у тій самій хатині, яку вдячні ельфи надали нам для, вибачте за тавтологію, відпочинку.

Мельхіор висказав мені все, що думав. Мія – подивившись з сумішшю жалю та поблажливості, покрутила пальцем біля скроні. Дякую, сонечко! Пропонувати їй спробувати самій побігати за орками, а не сидіти в тилу з планшетом, я не став. Кожному своє.

Гембл, вишкірившись, показав мені великий палець. Дякую, бро, ти єдиний, хто мене розуміє. Хоча – скоріш за все, нашому растішкоману просто все пофіг.

Стью… А Стью от саме заходить до кімнати.

– Мельхіор казав, що ти дурбецало знатне… – з цікавістю промовив напіврослик. – Але я не вірив. До сьогодні.
– Багато є на світі, друг Гораціо… – флегматично відповів я.
– Я не Гораціо. Я Стюарт Геббінс.

Майже Беггінс. От як зараз не заіржати?

– Забий, – я махнув рукою – наскільки дозволяло положення. – Все одно не зрозумієш. А щодо решти… Хтось же має бути, як то кажуть, на вістрі списа. Бо якщо не ми – то не ми! – я спробував прийняти максимально пафосну позу – і скривився від болю.
– Сильно болить? – спитав він. – В мене жезл заряджений, можу підлікувати.
– Мені болить лише за Україну й за мою вишиванку, – відповів я.

Те, що вишиванки у мене в цьому світі немає – справа десята. До речі, де б намутити? Хіба Мію попросити вишити… Але ж знов почне казати, що я до неї чіпляюсь.

Стью зміряв мене таким поглядом, наче вгледів перед собою пацієнта психушки, який вирішив, що він – Скайнет, і має знищити всіх м’ясних мішків. Скрушно похитав головою – і вийшов.