Пустельний двіж

Летимо на Дубаї – 

Відрядний вже на руках.

Бій на нафтовій землі –

Не поможе їм Аллах!

Trench Orderly – ОТУ Дубай

_______________________

Ви колись бачили степових ельфів? Дурне питання, знаю. Звісно ж, не бачили – бо в нашому світі їх немає!

А я от тепер бачив.

Взагалі тут є різні види вухатих. Сонячні і темні – про них я вже згадував, високі – один такий приходив до нас арбайтен у каналізацію, місячні… Не в тому плані, що там у ельфійок “ці дні” частіше, ніж треба, а просто називаються так. Нічні, типу, створіння. Не про те думаєте, панове!

А є ще, от, степові.

Живуть вони у степах на схід від кордонів Технократії та альянсу. Кожне місто – своя окрема громада. Міста зовсім не схожі на людські – побудовані переважно руками, без всяких там технологій…

Ну і самі ельфи – які виглядають, особливо на фоні інших своїх “родичів”, відверто крінжово. Кволенькі, шкіра жовта, очі косі, вдягнені абияк…

На бурятів схожі. Не люблю бурятів.

А от Мія, схоже, іншої думки. Стоїть, оно, заливає до одного. Личко радісне, наче їй подарували найкращий у Мультивсесвіті льодяник на паличці.

Дивна вона.

Хоча – так-то вони взагалі нормальні. Живуть собі, традиції шанують, не чіпають нікого…

Зате чіпають їх – через що ми, власне, й тут.

Степи тягнуться далеко на схід. Ще далі – починається пустеля, а в ній живуть… А ну, вгадайте?

А хто-хто в нас проживає на дні… Блін, не те. Хто-хто живе в пустелі? Ну, зелені такі. Здоровенні. Шамани в них ще є. “Лок-Тар Огар!”. “За Орду!”. “Заг-заг!”. Та ну, ви що, реально не здогадались?

Орки там живуть, звичайно ж. Не ті, що у нас в сусідній країні, а справжні.

От орки тут саме такі, як в наших книгах. Зелені, тупі, нестримні й невблаганні. “Моя твоя стукать і в котел”. Майже такі, як у Професора – не того, що шапкокрад, а того, котрий Толкін.

І принципово ні з ким у мирі не живуть. Ну прямо як… Ви зрозуміли.

Чого їх при такому розкладі досі не винищили? А грець його знає.

Підозрюю, що всім пофіг – бо ж розвинутим країнам, як та сама Технократія, вони ніц не зроблять. У ситуації “ланка ударних дронів проти орди з вовками та шаманами” я б поставив на дрони – і був би правий.

Але то розвинуті країни – а от степовикам доводиться непереливки. Луками та списами, з їхньою-то субтильною тілобудовою (гаразд, не буду вживати слово “дрищ” – побуду трішки толерантним) багато не навоюєш. Шамани є – але вони більше вміють у побут, зачарування всякі, а не оте ваше рукомашество з дригоножеством.

Вогнепальну зброю вони принципово не використовують – їм, бачте, традиції не велять…

Традиції, іті їх мать. Традицій треба дотримуватись розумно – ну, там, батьків шанувати, обрядів якихось дотримуватись… Останнє, до речі, не жарт. В цьому світі, на відміну від нашого, не тільки магія існує, а й боги є, і регулярно свою присутність підтверджують (як і демони), тож бути мамчиним аметистом тут трохи сцикотно.

Але наймати групи на кшталт нашої традиції їм не забороняють. Для цього, як виняток, є невеличкий ретранслятор і планшет у головного старійшини – для зв’язку. Цікаво, як він духам предків то все пояснює?

Платять ельфи так званою “синьою яшмою”. Так, я знаю, що синьої яшми в чистому вигляді не існує – але то в нас, а тут є. Камені, особливим чином оброблені шаманами, годяться в якості батарей та накопичувачів для всяких техномагічних приблуд. І степові ельфи принципово ними не торгують – лише в обмін на послуги або щось потрібне.

– Ми зі старійшиною Хауджином домовились, – підійшов Мельхіор. – Завтра вирушаємо на схід, займемо позицію в пісках. Не варто підпускати орду близько до міста. Зараз – можете відпочити, нам надали приміщення.
– І пожерти б щось, – пробасив Гембл.

А цьому лиш би одне.

* * *

Вдивляючись в обрій, я лежав на бархані з рацією в руках.

Так, рації тут теж є. Хіба працюють інакше – я, чесно, не розбирався, бо там магія, інженерія, такого намішано, що Стівен ногу зломить (той, що Хокінг, а не той, що Кінг). Але прикольно. Можна казати “Повтори, не пройшло!”. Я Мельхіора навчив, йому сподобалось. Ну, мені здається, що сподобалось.

Гвинтівка була за спиною, напоготові. На рядні переді мною – розкладені гранати до підствольника (щоб не шукати їх по підсумках чи у рюкзаку).

Я на передньому краї. Трохи позаду, серед кущів на іншому пагорбі, зайняв позицію Гембл. Наш доморощений Рембо цього разу, крім мінігана, прихопив ще ручний гранатомет револьверного типу.

Трохи далі, у скелях, засів Мельхіор – зі снайперською гвинтівкою. Заодно з його позиції зручно контролювати обстановку.

А ще далі, зовсім на “відтяжці”, у маленькому оазисі, перебуває Мія. Вона веде повітряну розвідку – на випадок, якщо нас вирішать обійти з флангу або втнути ще яку капость. Он, дрон висить в повітрі… Блищить металевими бортами, руни золотом сяють. Пофарбувала б вона його, а то за кільометр  видно.

Там же, з нею – Стью. Щоб прикрити, в разі чого. Або – чимдуж бігти до когось з нас, якщо воріженьки нас трьохсотнуть.

Рація заговорила – та не просто так, а ще й голосом Мельхіора.

– Перекличка.
– Готовий, – це Гембл. Ти диви, не лише про жрачку може думати!
– Готова, – тоненьким, але впевненим голосом відгукнулась Мія.
– Готовий, командире, – а це Стью.
– Дзен? Статус?
– Повтори, не пройшло! – промовив я таким голосом, яким зазвичай кажуть “Га? Шо? Не чує баба!”.
– За кожне “Повтори, не пройшло” буду вираховувати десять процентів з твоєї долі.
– Плюс-плюс, командир, прийняв! Готовий.
– Орда наближається. Дзен, коли увійдуть в зону контакту – починай.
– Плюс, – я скинув з плеча “Гарнюню” і припав до приціла, поклавши рацію поруч.