“Любі друзі”

Любий щоденнику! Моє серце сповнене радості. Нарешті в цьому суворому, жорстокому та непсраведливому, як ціни в “чорну п’ятницю”, світі в мене з’явилися друзі. Ну… якщо це можна так назвати.

Якщо коротко – Мельхіор мене таки завербував. Я намагався відбиватись ногами від берега, налягав на те, що я звик працювати один… Ну, я ж все-таки типу горянин, хоч і не Крістофер Ламберт. Має лишитись тільки один, оце от все…

Та цей чортяка вміє бути переконливим. За деякими, майже непомітними на перший погляд, ознаками я зрозумів, що він теж колишня спецура. Чи з Технократії, чи котроїсь з сусідніх країн. Питав його – він не признається, халамидник такий. Нічого, все одно дізнаюсь.

І він не один. Один плюс один, ти не один, спогади дитинства… Але тут не про це.

Це ціла команда найманців. Четверо, включаючи самого Мельхіора.

Перша – Мія. Молода (я спочатку взагалі засумнівався, що доросла) дівчина з темними очима, фарбованим синім волоссям, рандомно заплетеним у косички, й виразом обличчя “я не така, як всі”.

В загоні ця юна леді відповідала за зв’язок, інформаційну безпеку (і небезпеку – для воріженьків) та дрони. Нарешті я мав можливість побачити місцевих “пташок” зблизька.

З нею б варто дружити – задля отримання корисної інфи, але ця дівчИна мене чогось одразу незлюбила. Вирішила, що я її буду домагатись, уявляєте?!

Ні, я, звичайно, хлопчина видний… І дуже скромний. Але ж, мала, май бога в серці! Все одно якого – їх тут багато, вибирай кого хочеш. Ти ще вчора в ляльки гралася, а сьогодні вже ось це от все!

Це раз, а два – я ніколи не любив нахабних малоліток. А Мія, як не крути, саме нахабною малоліткою й виглядає.

Та й, зрештою – я ж не москаль (і дяка всім богам за то), і прізвище в мене ні разу не Набоков.

На фоні всього вищесказаного було кумедно дізнатись, що у вільний час вона займається… рукоділлям та рунічною вишивкою. От такого когнітивчика я дійсно давно не ловив.

Другий – Гембл, і от цю шафу з ніжками я впізнав одразу. Бо вже колись його бачив – на плакаті у відділенні Спілки. Ага, той самий типовий голівудський качок – гора м’язів, майка-алкоголічка, камуфляжні штани, темні окуляри… І кулемет.

Скільки разів я реготав з отого кіношного штампу – коли герой бере мініган і шмаляє з нього просто з рук… А тут, диви, воно реально є. Хай і не в нашому світі.

Він точно на чомусь сидить – однієї “Растішки” тут було б замало. Про стероїди-анаболіки у цьому світі я не чув – але ж є алхімія, магія-шмагія, травництво і т.д. Способів приготувати всяку гидоту – мільйон. І мені таке не подобається. Як там казав Лебіга… “Засуджую!”.

Третій – Стью. Єдиний нелюд в команді. Не в тому сенсі, що жорстокий, деспотичний і взагалі цей… як його… аб’юзер, а просто не людина. Напіврослик.

Напівросликів я тут вже зустрічав, і щось вони мені не сподобались. Дрібні, пронозливі… А цей ще й з борідкою. І писок такий… хитрозроблений. Не буду казати, на кого схожий, а то мене ще рішуче засудять та піддадуть публічному остракізму.

А то й, чого доброго, глибоку стурбованість висловлять.

Попри всі ці мінуси, є й плюс. Стью – медик. Бойовий медик, фактично – тільки з поправкою на “магічність” світу.

Має аптечку (приблизно відповідає розширеній військовій аптечці у нас) та комбінований техномагічний жезл. І от на жезл я реально залип.

Гей, не про те думаєте, збоченці!

Просто я вперше наживо побачив, як працює магія в симбіозі з технікою. Навершя – металева оплітка з зеленим кристалом усередині – містить зцілююче закляття. А енергія надходить від звичайної батареї, захованої в руків’ї.

І кнопка активації. Ніяких тобі “авада кедавра”, кнопочку тиць – і все.

Це вам не штампи сяючі на папірцях ставити! Коротше – нормальний чолов’яга, хоч і напіврослик. Навіть те, що він носить рожеву сорочку, не виглядає так вже крінжово.

Ну і, звісно, сам Мельхіор – суворий, потужний, як субмарина “Незламність” у затоплених тунелях львівського метро, зібраний, рішучий… І все таке. І вдягнений у сірий мілітарі-прикид – майже як я. З однією лиш різницею. Як казав Віл Сміт: “Мені костюм ЛИЧИТЬ!”.

Мене вони взяли, бо їм потрібен був той, хто б тихо прийшов і так само тихо пішов – а це, звісно ж, я. Ну і додатковий стрілець – бо Мельхіор (який знався на стрілецькому бої, мав пістолет-кулемет і нівроку ним володів) не міг встигати всюди, а Гембл з його великою пушкою був дуже ситуативним. Хоча б через те, що він – велика ходяча мішень.

А нема чого ото всяку гидоту жерти!

Ну а ще, звісно ж, мене узяли за моє неперевершене почуття гумору і неабияку скромність. Ну, це я так гадаю.

В них є база – старий занедбаний хутір десь у прикордонні Бромвельда, подалі від цивілізації. Вони його відновили, трохи облагородили та обладнали захисною системою. Ключ-артефакт є лише в Мельхіора.

Зі столиці, коротше, довелось забратись. Пробач, Лоретто, та нам не судилось бути разом!

Зараз маємо вирушати в Нічийні Землі – на бойове злагодження. Мельхіор – дядько суворий, якщо тренування – то одразу в бойових умовах. Поважаю.

До речі, їхній дрім-тім чомусь не має ніякої назви. Я б їх назвав “Любі друзі”... Ну а що, прикольно ж! Треба буде Мельхіору запропонувати

* * *

Бойове злагодження минуло… Ну, можна сказати, що успішно. Хіба що я випадково збив одну з Міїних пташок… Гаразд, гаразд, не випадково. А ото нема чого наді мною літати!

Мене ще вдома тригерило, коли наші літуни зависали над нами. І тут я теж цього терпіти не збираюсь!

Мала дуже образилась. Попросив її не плакати й пообіцяв по поверненні купити льодяник на паличці. Образилась ще більше…

Мельхіор дав тризди. Сказав, я деморалізую особовий склад і ображаю дітей. Та камон! Якщо вона дитина, то якого милого вона тоді тут робить?

Гаразд, най тоді сам її заспокоює. І льодяник на паличці хай теж сам купляє.

Та ще Гембл мало мене не підстрелив. Довелось падати просто в аномалії… Добре хоч, я знав, що там є прохід.