Нічого особистого…

… лише бізнес

Персібах фон Шуттенваль, засновник Об’єднаного Гном’ячого Банку

_________________________________________________________

– Стій! – я підняв руку, наказуючи групі спинитись.
– Що таке? – спитав Тей, невдоволено кривлячи своє аристократичне личко.

Ну, так, він же вважає тут себе головним. Але без мене вони тут не пройдуть – тож мусить дослухатись.

Взагалі я волію працювати сам. І особливо не люблю мати справу з напарниками, про яких ніц не знаю.

Але цього разу клієнт ну дуже просив. Сулив золоті гори, давав гарантії… Як то кажуть – клявся, божився, бив себе в лоб – знову копати! Та й мать його… А, стоп, це вже не з тієї опери.

Коротше – обіцяли не лише гроші, а й деяку цінну інфу. А ще – десять процентів здобичі з покинутого бункера в Нічийних Землях, куди ми йдемо, мої. І я зможу вибрати що завгодно, в розумних межах.

Хто б тут не погодився?

Власне, Тей – представник клієнта. Якийсь там аристократ у сьомому простреленому коліні чи то з Штернгаута, чи з якогось іншого баронства. Я не цікавився – ще б мені ото паритись такими речами.

З нами він йде, бо ми шукаємо в тому бункері щось дуже конкретне. І що саме – відомо лиш йому, інших в деталі не втаємничували.

Нащо їм я? Як вже й казав – без мене вони дідька лисого тут пройдуть. В мене вже є певний досвід, і я знаю, де знайти прохід між аномаліями.

Деяку інформацію я отримав від клану фон Штраус – після того випадку з кристалом я ще кілька разів виконував для них різну роботу. Дещо вдалось видурити в Мігеля – його хлопчики теж працюють на диких територіях, куди не може дотягтись довга (хоч часом і крива) рука закону.

Дещо – виявив вже сам, методом не дуже наукового тика.

Все це було зведено на мапі, що зберігалась у мене на комунікаторі і ще в деяких місцях – на випадок, якщо я раптом пролюблю свій гаджет (а я можу).

Ну а ще – принаймні, я тішу себе такою надією – мене взяли, бо я крутий. В мене є досвід роботи у спецпідрозділі, помножений на знання місцевих реалій.

Я – Дзен, а це щось та й значить.

– … м’яке, – відповів я в риму, з задоволенням уявляючи, як від цих слів благородна мармизка скривилась ще більше. Дістав з підсумка металеву шпичку й кинув уперед.

Шпичка зрикошетила – я в останню мить устиг пригнутися, і вона мало не влучила аристократику в лобешник.

 – Ти геть вар’ят? Вбити мене хочеш?! – почервонівши від злості, Тей схопився за ствол.
– Спокійно, спокійно, майн лібе фройнд… Тільки не питай, що це значить! Хіба нащадків такого славетного роду, як твій, не вчать керувати гівн… тобто, гнівом? Не психуй, коротше. Не бачиш – аномалія спереду? Видно, змістилась… Треба взяти правіше.
– Там чагарі, – обличчя Тея виглядало так, наче він в один присіст з’їв ящик зелених лимонів. – Лівіше не пройдемо?
– Боїшся подряпати своє миле личко? – я не втримався від шпильки. – Лівіше не варіант. По-перше, я не соціаліст… А, ти ж не знаєш, що це таке. А по-друге – там з одного боку “спалахуйка”, а з іншого – “льодяник на паличці”. Ні, ти можеш спробувати, якщо хочеш…

Насправді ті аномалії звуться “Пекельним Жаром” та “Крижаницею”. Але що то за назви такі?

– Гаразд, – відповів Тей, і мені здалося, що я явно чую скрегіт його зубів.

* * *

Продиратись крізь кущі довелось довгенько. Якби не штурмовий ніж, яким я прорубав дорогу – ці легіні точно б тут заплутались. Як вони готувались? Таке відчуття, що на прогулянку Хрещатиком вийшли, а не в дикі землі з аномаліями, чаклунством і оцим от всім.

Шлях зрештою вивів на простору галявину, за якою починалась вузенька стежина. Я кинув кілька шпичок – аномалій не було.

– Ну от і все. Ця стежка виведе просто до бункера…
– Дійсно… от і все, – голос Тея пролунав якось вкрай дивно.

Позаду клацнув затвор.

– Не смикайся, МакДугал! – застережливо крикнув він, перж ніж я встиг обернутись. – Вибач, але ти далі не йдеш. Кінцева зупинка, гумористе!

Клацання затворів пролунало ще кілька разів. Отже, інше теж в темі…

– Ну й хто з нас тепер вар’ят? – не обертаючись, спокійно спитав я. – Ти не подумав, аристократія, як ви без мене назад вертатиметесь?
– Я відмічав шлях на карті, – холодно відповів той. – Тож ти нам більше не потрібен. Нічого особистого, Дзен – лише бізнес!

Пролунав постріл. А потім ще один, і ще… І ще штук десять.

Я, на диво, досі був живим. Хоча морально вже був готовий до удару в псину… тобто в спину, звичайно ж.

Звук падаючих тіл підказав мені, що все не так однозначно.

З лісу вибралось з десяток озброєних типів. Всі різнобарвно вдягнені, хтось у броні, хтось без неї – але всі з автоматами. І всі однаково смагляві, темноволосі та з вусиками. Мексиканці… Тьху ти, тобто ельдалонці.

– Буенас діас, грінго! – вишкірився один, неввічливо наставивши на мене ствола.
– Тебе мама не вчила, що правила поводження зі зброєю не дозволяють наставляти її на людей? – поцікавився я.
– Та ну? А як же я тебе тоді застрелю, мучачо?! – він хижо вишкірився своєю гнилозубою пащекою. – Кидай зброю і пішли з нами. У дона Еспозіто, гадаю, виникне до тебе кілька питань…

* * *

Дон Еспозіто був головою наркокартелю “Ла Нінья”. Іспанською (до якої дуже подібна мова ельдалонців) це слово означає “Дівчинка”, і це максимально тупа назва для міжнародної злочинної організації. Правда, так ще називався один з кораблів Колумба… Але звідки б про нього чули в цьому світі?

Хоча, може, й чули. Тема інших потраплянців досі не розкрита.

Він виглядав типово для свого народу – засмаглий, акуратні вусики, темне волосся зібране у хвіст. Темно-зелений камзол та нагладжена біла сорочка доповнювали образ, даючи зрозуміти, що перед вами не якийсь вуйко з полонини, а цілий дон. Ну, ви зрозуміли, дон? Бачив я вже таке, дон.