Щось незаконне – 2

Уночі в Інсмауті… Трясця, та що ж таке! В Нейсмуті! Так от, вночі у Нейсмуті зазвичай спокійно. Після робочого дня всі розходяться по хатах, а нічний двіж серед технократів (чи технократійців? Як правильно?) якось не прийнятий. Лиш одинаки, яким вже зовсім нічим зайнятись, швендяють вулицями в цей час.

Прямо як у нас колись в комендантську… Ех, спогади!

Але сьогодні не так. Сьогодні тут гудуть сирени, чути тупіт ніг, а в небі кружляє патрульний дрон, висвітлюючи прожектором кожен закуток.

– Рене МакДугал! З вами говорить Служба Спокою альянсу Ліберті! Здайтесь та не чиніть опору! Обіцяємо справедливий суд та гуманне поводження згідно міжнародних…

Ага, вже. Вазелін тільки знайду.

* * *

Минуло вже кілька місяців з того дня, як я приєднався до Спілки. З того часу я виконав вже кільканадцять завдань… Міг би більше, та рейтинг поки не дозволяє. Не всі замовники на мене ведуться, а власну “клієнтську базу” я ще не набив. Тому… “Маємо, що маємо”, як казав один хоч і хріновий (бо ядерку віддав), зате нівроку мемний політик.

Побути “силовою підтримкою” на перемовинах. Супроводити сина місцевого мажорчика під час поїздки на навчання. Розібратися з хуліганами у фавелах… Хулігани, до речі, кволенькі виявились. Вільгельм, мої вітання – ти крутелик! Хоч і не Телль ні разу.

Одного разу – не повірите – навіть кицю з дерева зняти одній бабусі допоміг. Аж згадувати соромно…

Хоча – чому соромно? Бабка-то, вочевидь, крута. Уявіть собі бабцю, яка знайшла кошти й не полінувалася звернутись до міжнародної найманської організації… щоб урятувати кота? Бабуню, мій вам респект, Дзен був неправий. Дзен – це я, так.

Коротше, мало-помалу справа рухалась. Але цього разу щось пішло не так…

Тут трохи варто пояснити про місцеві інформаційні мережі.

Коли я казав, що серйозний захист тут і не спливав – то не знав усієї картини. Воно-то так, якщо мова про пристрої – і самі планшети, наприклад. Там, якщо власник як слід про безпеку не потурбувався – то дійсно журбинка.

На рівні мереж – захист є. І неабиякий. Тут, знову ж таки, задіяна і магія, і техніка, і якась їхня суміш… Я, чесно, не розбирався – воно мені аж на такому рівні не треба. Кулхацкера з мене все одно не вийде, це я ще у нашому світі з’ясував.

Але ж необов’язково ламати мережу, якщо можна банально викрасти носій даних з місцевого датацентру – тут він зветься Дім Пам’яті. Назва-то, прости Будда… Наче похоронне бюро якесь.

Живої охорони в таких місцях майже немає. Там щось про резонанс магічних полів, який при довгому впливі шкодить організму… Коротше, нема охорони. Зате є некисла техномагічна система безпеки, яка, в теорії, жодному злодіяці не дозволить пройти непоміченим.

Але, як то кажуть – на кожну хитру дірку знайдеться свій “маленький гвінтік” з різьбою. Тут ще просто не знають, хто такі хлопці з ССО і які штуки вони вміють. Там, де підлога замінована, ми пройдемо стелею… І це не фігурально.

Все, що мені було потрібно – це деяка снаряга та пара магічних цяцьок. І я знав, хто мені з цим допоможе – знайомство з Мігелем та його вірними пістольєрос таки виявилось корисним.

Коротше, я пройшов всередину. Непоміченим. Не знаю, як з мережевою безпекою – а за фізичну їм сувора догана з занесенням.

Інформаційний кристал, що заманушно сяяв усіма відтінками блакиті (чесно – мало не залип і не забув, нащо я взагалі сюди прийшов) вже був у рюкзачку за моєю спиною, лишалось усього-то спокійно повернутись… І саме тут, як говорять у дешевих бойовиках, моя лярва мене знайшла.

Магодетектор, який дав мені технар з “Лос Амігос”, раптово перестав працювати. Ну, тобто, в ньому розрядився кристал-накопичувач, який відповідав за живлення. Сталось це, звичайно ж, у найбільш непідходящий момент, і я вступив… Ні, не у те, про що ви подумали, а в магічний охоронний контур.

Здійнявся алярм, і довелось екстрено переходити до плану “З” – тобто звален зе біттен звідсіль.

І навіть тоді в мене ще були шанси піти непоміченим та розчинитися у похмурій інсмаутській… тьху ти, нейсмутській ночі. Та хто ж знав, що мною зацікавиться не якийсь там Корпус Вартових, а аж самі безпечники альянсу. Служба Спокою, скорочено… Ну, ви зрозуміли.

Цей світ повен пасхалочок.

Ще й впізнали якось, хороняки. Доведеться тепер… міняти дислокацію.

Було б, по-хорошому, взагалі не влазити в це лайно – але один гном’ячий клан обіцяв добряче заплатити за інфу, яка була на кристалі. Не тільки грошима заплатити. А й чимось набагато ціннішим.

* * *

Гудіння дрона почулось зовсім близько. Я метнувся до провулку, і вчасно – ловча сітка, просвистівши у повітрі, лунко вдарила грузиками у сміттєвий бак.

З сіткомета – та й по живій людині! Нелюди! А, стоп, серед них реально ж не тільки люди можуть бути.

Ну тоді… Комуняки! Гаагського трибунала на вас нема!

– Рене МакДугал, – чувак з “матюгальником” все не вгавав, – З вами говорить Служба Спокою. Здайтесь і…

Та зрозумів я, зрозумів. Гуманне поводження, гаряча їжа, теплі шкарпетки, ось це от все…

Може, при інших розкладах я й зробив би “хенде хох” – бо воювати в одну харю з місцевою спецурою навіть для мене занадто. Та Дзен не був би Дзеном, якби заздалегідь не продумав шляхи відступу.

А Дзен – це… як ви гадаєте, хто? Правильно! Вгадали!

Схему каналізаційних тунелів під містом я ретельно вивчив, окрім усього іншого. Найближчий люк – оно він, за двадцять метрів. А запах… До нього я звик ще у Вольфенштейні.

ССО не здається!

* * *

Затискаючи ніс ганчіркою, я підсвітив собі налобним ліхтариком та бігенько видобув з кишені комунікатор. Резервний.

Основний вмикати вже не можна. Але цей – ще ні разу не світився в мережі. А номери контактів у “Балакуні” (це щось типу місцевого месенджера) я знаю напам’ять.

Ортега, ти мені винен, морда твоя іспанська! Ну, чи ельдалонська, якщо по-місцевому. Не суть важливо.