Технократія

Нейсмут - один з мегаполісів Східної Технократії.

Високі будівлі – схожі на наші хмарочоси. Тільки іншої форми і менші вікон “до підлоги”. Менше скла, більше… всього іншого.

То тут, то там – сяючі різними кольорами вивіски. Схоже на щось футуристично-неонове, але я вже знаю, що ці штуки тут здебільшого працюють на магії. Місцями літери та картинки висіли просто у повітрі – це означало, що десь під ними ховається артефактний генератор ілюзії.

На перших поверхах то тут, то там – всякі магазини, генделики, кафешки та забігайлівки. Вулицями безперестанку гасають самоходи, а вгорі, над верхівками “свічок”, часом можна побачити дирижабль.

Якщо не звертати уваги на деякі “фішки” суто цього світу… Ну чисто тобі Київ (якщо до війни). Або Вінниця. Технолоджія!

Вам, мабуть, цікаво, що я тут роблю? Та от, вирішив спробувати себе в нелегкому ремеслі кондитера… тобто контролера… ні, як там… кондотьє.. кондольє… Ай, фсьо! Найманця, коротше.

З того часу, як я за власним бажанням звільнився з муніципальної асенізаторської служби Вольфенштейну, багато чого змінилось. Чимало води втекло… Ай, що я оце літературними штампами забалакав? Коротше, часу минуло овердохренідзе.

Отож, для початку я дав драла з місць свого тимчасового заслання. Оскільки відбувалось це після кінця зміни, то тікав я не в комбезі, щедро просякнутому ароматом “Шанель номер п’ять”, і “номер шість”, і взагалі всіма можливими отими номерами… А у своєму рідному одязі. Штани, сорочка, оте от все.

Ага, спідниці я свого часу таки позбувся… Ну, тобто кілту. Змінив її на звичайні штанці. Пам’ятаєте, як там? “Ми зустрілися на танцях, ти була в червоних штанцях”... В мене, правда, не червоні, але кого хвилюють такі нюанси.

Сорочку лишив – мені здалося, що в ній я схожий на Джузеппе Гарібальді. Віва Італія! Геть Папу Міднайта! Свободу Джону Костянтину!

І не кажіть мені, що в оригіналі йшлося про Папу Римського – я в курсі.

Потім я забрав зі схрону, про який не знав ніхто, крім мене… Гм, а пам’ятаєте, серіал такий був? А, ні, там було “Ніхто, крім тебе”. Так от, я забрав зі схрону, про який не знав навіть Вільгельм (той, що не Телль) своє чесно награбоване – та й двинув… На захід.

Чого одразу не на південь, у ту саму Технократію?

Та ж бо південний кордон, на відміну від північного, якраз на замку. І там би мене швидко узяли за те місце, яке так любила палиця баті Джона. Ні, я-то, звісно, “тихо прийшов, тихо пішов”, ось це от все – але поки що не був певен у своїй здатності пройти повз місцеві засоби стеження. Зокрема магічні.

Недавній випадок з невдалою експропріацією товару в злісного буржуя-артефактора в ім’я зубажілого й згорьованого народу (в особі мене, Вільгельма й Тео) показав, що працювати ще є над чим.

Можливо, я себе накручував, і ні від кого ховатися б не довелось. Не факт, що засудженого до примусових робіт втікача подаватимуть у… гм… всевольфенштейнський розшук, але якщо вже є відбиток аури – за нми мене можуть впізнати. А воно мені треба? Береженого й Крішна береже, а небереженого… Не будемо проти ночі тих чуваків згадувати.

На заході ж були нейтральні території. Нейтральними вони були не просто так – колись тут була війна… Ну, все як водиться: магічний світ, давня війна, наслідки від неї. Ви ж в курсі?

Коротше, території були нейтральними, бо тепер там було повно магічних аномалій, а ще звірики водились… всякі. Якби гру STALKER розробляли в цьому світі – вона була б про ось такі місця.

І ось тудою я вирішив піти, ага.

Аномалії були зосереджені ближче до центру,і їх можна було при бажанні обійти – я вирішив ризикнути. На крайній випадок – взяв з собою жменю металевих шпичок, щоб розкидати їх в підозрілих місцях. Шкода, що болтів знайти не вдалось – було б епічно.

Щодо звірів – в мене теж був план. Тоді, у крамниці, коли під стелею завила дурним пугачем сигналізація (брр, аж досі трясе, як згадаю) – перед тим, як дременути звідти (принаймні спробувати), я встиг дещо зробити. Дяка Вільгельму, який мені дещо пояснив про артефакти та їх різновиди.

Отож, я встиг схопити з полиць кілька приблуд, серед яких були артефакти-відлякувачі – щось схоже на наші ультразвукові свистки для собак. Не панацея, але вже краще, ніж нічого. Тікаючи, кинув їх в зливову каналюгу у примітному місці. А згодом, тікаючи з асенізаторської неволі, їх звідти забрав.

Ну, ви ж знаєте, що злочинець завжди повертається на місце злочину? Добре, що місцевим лівоохоронцям це невідомо.

Отак, з божою поміччю (якого саме бога – придумайте самі, мені ліньки) і пройшов. Пару разів мало ласти не склеїв… Але то таке. Вдома бувало й гірше.

Коли омріяна свобода була у мене в руках – постало інше питання. Актуальне, попри те, що його колись задавав собі один москальський письменник.

“Що робити?”.

Звісно, Дзен ніде не пропаде… Але для того спочатку треба вирішити, де Дзену пропадати…. чи не пропадати.

Дзен, нагадаю – це я.

Чим мені зайнятися в новому світі? Зі злодійським минулим я зав’язав – принаймні в такому вигляді, як тут. Все! Тепер я чесний фра… Тьху ти, Теодор, щоб ти здоровий був. Чесний громадянин, коротше. Як воно там далі буде – побачимо, але банальними крадіжками я точно вже займатись не буду. Розважились – та й годі.

Магом мені не стати… Ні, відставити, то я трохи вперед забігаю.

Знайти роботу? А яку? Вдома, до армії, я був… Дідько, насилу згадав. Я був оператором ЧПУ. Пропустимо той момент, що за кільканадцять років я все забути. Професія схожа тут є… Але станки й верстати – техномагічні, і для керування вимагають бодай мінімального володіння магією.

І от до неї, ріднесенької, ми й повертаємось.

Позаяк мене це питання давно бентежило – щойно діставшись цивілізації, я сходив до чародійської гільдії, заплатив потрібну суму (ууу, здирники) і дізнався, що в магії я – як Кучма в бодібілдингу. Себто, повний нуль.

Не світить мені стати Марті Сью, який розкидається фаєрболами на кожному кроці. Навіть кожні сто кроків – все одно не світить.