Останній акорд

Бум одягяється

І взувається,

Пограбувать крамницю

Він збирається

Джинси у бути не заправляються – 

Так тільки васі одягаються.

Evil Barber – Антинарідна Провокація

_______________________________

– Геть з дороги, смерд! – помпезно вдягнений вершник промчав повз мене, ледь не вгрівши нагайкою по… Ні, не по тому місцю, яке так любила палиця баті Джона – ним я сидів на бруківці. Але міг по голові заїхати, і теж не вельми приємно було б.
– Смердить тут лиш від тебе, – пробурмотів я, опустивши прикриту каптуром голову. Але він, скотиняка вухата, таки почув.
– Що ти там ляпнув, щеня?! – зупинив коня, розвернувся.
– Та то я не до вас, мосцьпане! Не звольте гніватись!
– Пам’ятай мою доброту, холоп, – він дав коневі шпори.
– PR-ас, – кинув я йому вслід, вже ледь чутно.

Настрій був – наче в бойового офіцера, якому дали під командування цілий взвод аватарів. Або в завгоспа, який дізнався, що на складі все вже вкрадено до нього. Коротше, препаскудний був настрій.

По-перше, з самого ранку лив дощ, під яким я відтоді й сидів. А був вже, на хвилинку, майже обід! А по-друге… Був вже обід, а в моїй мисці досі жалісно дзенькала усього пара мідяків. Не те щоб це було важливо – сидіти тут і косплеїти жебрака на мінімалках не було моєю основною метою. Але ж все одно, могли б і побільше кидати, жмикрути! Жодної поваги до збіднілих людей! Калавур! Зубажіння! На піввареника й то не вистачає!

Чого, спитаєте, я тут сиджу й зображаю короля Літра… ее, тобто Ліра, у найгірший період його життя? Для цього треба знов трохи заглибитись у минуле…

* * *

Знайомство з Вільгельмом та його компанією однозначно було для мене корисним.

Для початку – я нарешті вивчив мову. Спочатку, з допомогою Теодора (це той самий, без двох зубів та в бандані) – місцеву, а вже потім Вільгельм, що виявився сином місцевого бібліотекаря, допоміг мені опанувати істех.

Він же трохи розповів мені про навколишній світ. Не так щоб аж детально – але достатньо, аби зрозуміти, що навколо діється. Взагалі, дуже начитаний був хлоп. І як його на вулицю занесло?

З деяких речей я натурально ревів та стогнав, мов Тарас Григорович на березі Дніпра. Наприклад, з назви держави “Гном’ячий Рейх”. Там, взагалі, трохи інше слово – але в загальному гном’яча говірка трохи схожа на “зі дойч”, того й виникають ось такі асоціації.

Одразу, звісно, в голові виникли питання: а фюрер в них там є? А вони вважають всіх, хто не гном, унтерменшами? А…

Та шютка, звісно ж. Ніц там нема такого. Направду, гноми – банкіри та зброярі цього світу. Ну прям як у нашому фентезі… Іноді реально виникає думка, що багато наших авторів свої сюжети зовсім не вигадували, а особисто побували тут.

Або взяти, наприклад, Східну Технократію. Знаєте, як у них найголовніша державна посада зветься? Головний Адміністратор. Адміністратор, [цензура]! Добре хоч не “системний” – а то я б помер на місці від передозу крінжею, щойно про то дізнавшись.

А сили правопорядку в них знаєте як називаються? Ні? Не знаєте? Тільки не іржати!

Корпус Вартових. Ага, саме так. Просто Корпус Вартових, ніякої не “революції” – тим паче, що жодної схожої на іслам релігії в цьому світі не існує.

Про назву того самого князівства Вольфенштейн годі й згадувати.

Згадана Технократія входить у альянс Ліберті – таке собі НАТО цього світу. Тільки, на відміну від нашого НАТО, воювати трохи вміє. І не з бомжами в пустелі, а, наприклад, з темними ельфами. Я, правда, трохи не догнав, як то все відбувалось – бо темні, з того, що про них відомо, не користуються технікою. Взагалі ніякою. Але при цьому якось примудрялись давати воріженькам [цензура]. Але то вже окрема історія.

Одночасно усім перерахованим я час від часу ходив з пацанами “на справу”. І в мене, на диво, непогано виходило. Отримані від Вільгельма знання про специфіку місцевих замків та охоронних артефактів я вдало поєднував з набутим у минулому житті досвідом “глибокого проникнення”... Агов, це не те, про що ви подумали, збоченці! Хоча… в цьому я теж нівроку вправний. А ще – дуже скромний.

Так я, зокрема, врешті наживо узрів технології цього світу. Правда, у Вольфенштейні вони не сильно поширені… Я вже давно втямив, що тут мені ловити нічого й рано чи пізно доведеться валити. Маю на увазі – звідси валити, а не когось. Краще, звісно, було рано, аніж пізно… Та не будемо забігати наперед.

В одного товстуна з купецької гільдії ми успішно підбрили планшет. Реально планшет… Дуже схожий на ті, з якими я працював вдома. Ні, всередині-то воно відрізняється – там якась суміш магії, техніки, ще чогось… Я навіть не пробував розбиратися. Ззовні теж трохи відрізняється – корпус важкий, з гравіюванням, весь рунами розцяцькований. Але принцип взаємодії – майже той самий.

Вільгельм мав віддати залязіку за безцінь скупникові, який вже шукав би того, хто зламає захист. Але я попросив зачекати й спробував розібратися сам.

На все про все пішло в мене кілька днів – але більшість цього часу я витратив на те, аби розібратись з операційкою та дізнатись, куди для чого тицяти. З цим ні Вільгельм, ні решта хлопців мені допомогти не могли. Комп’ютерно неграмотні виявились! Втім, що з них узяти – шпана підворотна…

А вже коли врешті допетрав, що до чого – то все решта зайняло в мене від сили кілька годин. Якийсь серйозний захист, як виявилось, тут і не ночував.

Дякувати Байту, Лоліті, Кряку та іншим хлопцям і дівчатам з групи кіберзахисту за те, що навчили мене… Тому, чому навчили (ага, не тільки лиш всі можуть дивитись у  завтрашній день).

Пару разів ми махались з іншими бандами “стінка на стінку”. І щоразу успішно давали їм того, що в тихому болоті водиться… Чортів, себто. Бо що? Бо ССО – сила! Навіть в тілі сімнадцятирічного пацана.