Виїзд

Наш екіпаж летів назустріч

Долі та вітрам,

Петляв дорогами сільськими,

Здіймав в повітря пил.

“FPV на Вовчанськ”

_________________________

З кислотно-помаранчевого, відверто крінжового на вигляд “Санта-Фе” вивантажилась група Віталіка. Та не Металіка, а Віталіка! Не смішно ні разу, ясно? Взагалі він Ярий, та я його ще жодного разу на позивний не називав.

Не заслужив. Поки що.

Всі в броні, балістичному захисті, з “юарками”. Ну, гвинтівка UAR-15. Що, не знаєте? Тепер знаєте.

– Ну що там, рекси? – жартома спитав. – Заряджені на “патужну пєрємогу”?
– Та за нас не журись, Дзене, – відповів один. – Сам що? Памперс поміняв?
– Іди в дупу.
– Та я б пішов… Але, казали, ти нас повезеш? – спитав він, і всі радісно заіржали.

Нормальна атмосфера перед виїздом.

* * *

Наша “елька”, керована моєю твердою й незламною, як крейсер “Потужність” у акваторії Львівського порту, рукою, летіла назустріч долі та вітрам, ковтаючи ями та радісно підстрибуючи на кожному горбку. Разом з пасажирами.

Знаєте, нащо солдату насправді шолом? Не від осколків – а щоб в машині макітрою стелю не продавити. А то ви ото ламаєте, а мені потім лагодити.

Ярий (тобто, який ще Ярий? Віталік!) сидів поруч. Ще двоє – позаду. Один – в кузові, з дванадцятим калібром. “Цинкував небо”, видивляючись дрони. А то раптом вони нами зацікавляться, а в нас і запропонувати ніц? Нечемно якось.

Домчали, на диво, без пригод. Аж нецікаво якось! Погано москалики сьогодні стараються, догану їм.

Загальмував.

– Працємо! Давай, давай, бігом! Воруши батонами!

Звичка бойового водія. Навіть якщо все робиться максимально швидко – все одно кричиш та підганяєш. А щоб ото не розслаблялись!

Та цього разу навіть покричати нормально не встиг – хлопці секунд за кільканадцять вистрибнули, похапали рюкзаки й тінями розчинилися в посадці.

Зняти з нейтралки, перша, розворот, друга, третя, тапку в пол! Гайда звідси, поки небо чисте.

* * *

Язик мій – ворог мій. Не такий ворог, як любителі чужих унітазів, та все ж. Казав тут один – “нецікаво якось, без пригод”... Ну то на зворотньому шляху стало просто супермегацікаво.

В дешевих бульварних романах про такі випадки пишуть: “Моя [самка собаки] чекала мене на повороті”. Я не персонаж бульварного роману і, упаси Ахура-Мазда, не автор – тож скажу простіше: це був “ждун”.

Ні, не чувак, який чекає приходу “руського міру”, а дрон-камікадзе. На оптоволокні, скотиняка. Сів, походу, недавно, поки я пацанів на точку віз… Так-то батальйон підтримки завжди дорогу чистить, але один собакосвин, от, проскочив.

Побачив я його, коли ця лярва вже злетіла й заходила мені у лобове скло. Зупинятись було пізно. Маневрувати… Куди? В кювет? А стрибати з машини на швидкості сто вісімдесят… Ну, таке. Навіть як виживеш – валятимешся на дорозі поламаний, і не факт, що до радєйки дотягнешся, аби до своїх докричатись.

Встиг ще подумати – добре, що за мною особливо сумувати нікому. А Сірий, з його-то роботою, ще не скоро дізнається…

Усе залило світлом. Боляче, на диво, не було.