Орієнтири

Я як виросту – вивчусь на ахвіцера або на камандіра.

А шо лучче, ахвіцер чи камандір?

Лесь Подерв’янський – Кацапи

______________________________________________

– Дзен, повезеш сьогодні рекогрупу на Тюльпан. Хлопці сходять в район Жоржини, проведуть дорозвідку.

Вермут говорив спокійно – не поспішаючи, доводив інформацію, продовжуючи тягнути цигарочку. Вермут – це позивний нашого командира, в разі чого… А не те, про що ви подумали, алконавти нещасні. Ну або щасливі, нема різниці.

Чому в нього такий позивний, спитаєте? А я звідки знаю. Якось спробував поцікавитися в нього… Більше не цікавлюсь.

– Яволь, майн фюрер! – жартівливо віддав військове вітання.
– До порожньої голови руку не тягнуть, – спокійно промовив він.

Те, що в нас вже давно тягнуть руку до “порожньої голови”, значення не має. Так його навчили – у військовій академії, чи де він там підготовку проходив, і з того часу іншого підходу він не визнає. А може – просто тягне прикол.

Офіцери, вони такі.

– Винен! Мозок не видали, сказали – не складі немає.
– Воно й видно, – Вермут оцінююче поглянув на мене. – Може, тебе на позицію відправити? Десь так на місяць-два. Вчені кажуть – у природних умовах мозок відростає сам.
– Я бойовий водій, пане командире. Відправите мене на позицію – хто ж тоді дупи славного січового козацтва возитиме?
– Йди вже… козак Задовбайко, – тоном “шановного партнера”, що замахався висловлювати глибоку стурбованість, відповів він. – Займись чимось. Машину, он, перевір.

* * *

Відкрив Дельту на смартфоні, глянув орієнтири. Де там той Тюльпан? Ага, в самому анусі світу. А Жоржина – ще глибше… Така от, малята, пенетрація, такі от інтимні пестощі.

Вічно командир мене прагне в саму дупу заслати. Не сказати, щоб я був сильно проти…

Врешті, я в цьому спорті давно. З самого дві тисячі чотирнадцятого. Як почалось на Сході – то й пішов. Хтось же має? Як говорять у певних вузьких колах – “якщо не ми, то не ми”.

Спочатку – добробат. Двіж під донбаським сонцем, друзяки-шибайголови, дерев’яні автомати – аж допоки ми з одним побратимчиком, артистично прикинувшись сєпарами й записавшись до них в “апалчєніє”, не поцупили нормальну зброю.

Потім – офіційне оформлення, кілька років у військовій частині, де ваш покірний слуга з головою поринув у романтику армійських затягів, “згідно-відповідно” та іншої цікавої статутної [цензура]. Там теж нудьгувати не доводилось – вічно кортіло начистити ряху то комбату, то замполіту, то деяким “побратимам”, що виявились такими лише на словах.

Ряхочистки вдалось уникнути – бо ми з моїм кулаком уклали угоду. Не ту, які любить підписувати один рудий янкі, а суто джентльменську. Він – не б’є кого попало (і навіть кого не попало не б’є, без попереднього узгодження та запису в журналі у чергового), а я йому за це – нову тактичну рукавичку. Справедливо, еге ж?

Звільнення та два роки на “гражданці”, де в мене було достатньо часу на філософські роздуми на тему “хто я, чого я такий нахабний, з якого я району і як взагалі жити далі”.

У дві тисячі двадцять першому я вже здогадувався, що спокій нам лиш сниться, тож завчасно підсуєтився й підняв старі контакти. Як виявилось – батьківщина мене, такого красивого й незамінного (а ще дуже скромного) все ще потребує.

Почався новий виток. Полк ССО, рейди на територію бункерних сауронів (хоча, то я загнув – плешивий на Мелькора не тягне й близько). Перестрілки, погоні, бавовна, “гоп-стоп, поворот, їдемо на Білгород”, ось це от все. “Тихо прийшов, тихо пішов” – це про нас. Але то в пісні, а на ділі “тихо” не завжди можливо… Та не завжди й треба.

Окремий кайф – хлопці й дівчата з кібергрупи та наше з ними спілкування. Від них я дізнався про безліч цікавих речей – ну, типу, яким чином на табло аеропорту з’являється напис “Шановні пасажири, рейс Стамбул – Новоукраїнськ (колишня москва) затримується, слідкуйте за оголошеннями”. Або як змусити дрон рухатись так, щоб відтворити напис “ПТН ПНХ”. Ну й ще багато всякого.

Правда, заодно вони навчили мене всяким оцим новомодним словечкам. Ну, типу, “крінж”, “лол”, “зроз” і тому подібна єресь. Ніколи так не говорив – а тут мов реп’ях причепилось. Зробили з поважного бійця ЗСУ… якогось малолітку, лол. Три наряди їм всім позачергово за підривну діяльність.

І от, зрештою, я тут. Вожу, як вже згадував, дупи славного (або не дуже) січового козацтва на позиції, з позицій і так далі. Їду куди завгодно й коли завгодно, в дощ, сніг, сонце, вдень, вночі (іноді навіть без ”нічника”) – і хоч би яка холєра взяла. Жодний FPV, жоден снаряд чи міна… Хлопці жартують – Дзен точно чорту душу запродав.

Та не чорту, дурбаї, а підрозділу ССО, де я не один рік відмахав.

Дзен – це, до речі, мій позивний… Ну, ви й так мабуть вже зрозуміли? І навіть не питайте, чого “Дзен”, а не “Кіпіш”, наприклад.

На цей час армія та війнонька вже міцно вросли в моє життя – я навіть у відпустку не сильно рвусь.

Врешті, що в мене там? Батьків давно немає, з іншими родичами не спілкуюсь. Дружина у дві тисячі чотирнадцятому прямо заявила – “або я, або йдеш на ту свою війну”. Далі пояснювати, гадаю, марно. Друзі… останній раз ті “друзі” мене запитували, як мені тут воюється за общак Міндіча. Чогось бажання продовжувати розмову не виникло. Навіть не знаю, чого б це?

Єдиний, з ким ще підтримував зв’язок – це Сірий, мій троюрідний братик. Але крайнім часом з ним і не поговориш – він працює в якомусь закритому інституті у Києві. Щось про мюонні технології, просторово-часовий континуум, все таке… Чесно, сам до кінця не розумію. Якісь дуже секретні дослідження.

Я все чекаю, що вони там винайдуть якусь вундервафлю, яка раз – і принесе нам перемогу. Ну, щоб як в анекдоті: “Рибка, заливай бетоном!”.

Коротше – звикся я тут і прижився. Єдине, паяє часом маленько… А може й не маленько, і не часом. Війна є війна, як в ній не шукай плюсів. Єдиний “плюс” – слово, сказане по рації.