Розділ 1 Це точно розіграш

Я прокинулася на дивані.

Перша думка була проста: я заснула не у своєму ліжку.

Друга — ще простіша: чому?

Третя змусила мене різко сісти.

Поруч сидів незнайомий чоловік.

Він спокійно гортав якусь товсту книгу й, здавалося, зовсім не дивувався моїй появі.

Я відсахнулася до самого краю дивана.

— А-а-а! Хто ви такий?!

Чоловік підняв очі від книги.

— Я Меудій Френстей, ректор академії Луріан. А хто ви і як сюди потрапили?

Я витріщилася на нього.

Так.

Це точно розіграш.

Просто дуже добре підготовлений.

— Дуже смішно, — сказала я.

— Що саме?

— Оце все.

Я обвела руками кімнату.

Чоловік насупився.

— Що саме «все»?

— Ну… академія, ректор, дивний будинок.

— Це мій дім.

— Ага.

— Ви мені не вірите?

— Поки що ні.

Він відклав книгу.

— Тоді почнемо спочатку. Як вас звати?

— Кіра Троян.

— Кіра Троян, — повторив він. — Як ви опинилися в моєму домі?

— Я не знаю.

— Ви нічого не пам'ятаєте?

— Пам'ятаю, як учора була вдома.

— А потім?

— Лягла спати.

— І прокинулися тут?

— Саме так.

Меудій кілька секунд мовчав.

— Дивно.

— Нарешті ми з вами в чомусь погодилися.

Він ледь помітно усміхнувся.

— Ви думаєте, що це жарт?

— А що ще я маю думати?

Я озирнулася ще раз.

Кімната була величезною. Високі вікна, темні дерев'яні меблі, камін, книжкові полиці до самої стелі.

Над каміном висів портрет якогось чоловіка в довгому чорному одязі.

Ніяких телевізорів.

Ніяких розеток.

Ніяких знайомих речей.

Але все це могло бути частиною декорацій.

Аліна з Романом і Максом іноді влаштовували такі приколи, що потім доводилося довго відновлювати психіку.

Хоча…

Ні.

Це вже занадто.

— Де камера? — запитала я.

— Яка камера?

— Прихована.

— Для чого?

— Щоб знімати мою реакцію.

Меудій подивився на мене так, ніби я щойно запропонувала йому поговорити з меблями.

— Я не розумію.

— Звісно.

— Що означає «звісно»?

— Нічого.

Я встала з дивана.

— Де мої речі?

— Я не бачив жодних речей.

Я машинально перевірила кишені.

Телефона не було.

Гаманця теж.

Сумки — тим паче.

— Дуже смішно, — пробурмотіла я.

— Знову це слово.

— Бо ви його заслужили.

— Яким чином?

— Ви всі змовилися.

— Хто «всі»?

— Аліна, Роман і Макс.

Меудій серйозно задумався.

— Я не знаю цих людей.

— Звичайно.

— Кіро, я справді не знаю ні Аліни, ні Романа, ні Макса.

— Ромка, — уточнила я.

— Що?

— Друзі називають його Ромкою.

— Це щось змінює?

— Ні.

— Тоді навіщо ви це уточнили?

Я відкрила рот.

Закрила.

Він був або дуже хорошим актором, або…

Ні.

Актор.

Точно актор.

— Скільки вони вам заплатили?

— Хто?

— Мої друзі.

— Я вже відповів, що не знаю їх.

— Ви дуже переконливі.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я зрозумів.

Я схрестила руки на грудях.

— Добре. Тоді хто ви насправді?

— Я вже представився.

— А ваше справжнє ім'я?

— Меудій Френстей.

— Це ім'я для ролі?

— Ні.

— Серйозно?

— Цілком.

Я не втрималася від усмішки.

— Ну й ім'я.

— А що з ним не так?

— Нічого. Просто звучить так, ніби ви зараз скажете, що володієте магією.

Меудій подивився на мене.

— Володію.

Я засміялася.

— Все, досить.

— Що?

— Я повірила. Майже.

— Ви ж не серйозно?

— Я — ні.

Він підняв руку.

Я помітила тонкий сріблястий перстень на його пальці.

Навколо нього раптом спалахнуло бліде світло.

Я завмерла.

— Що це?

— Магія.

— Це спецефект.

— Ні.

Світло згасло.

Я кілька секунд мовчала.

— Добре.

— Що «добре»?

— Дуже якісний спецефект.

Меудій прикрив очі рукою.

— Я починаю розуміти, чому ви вирішили, що це розіграш.

— Бачите? Ви вже самі це визнаєте.

— Я визнаю лише те, що ви вперто відмовляєтеся вірити очевидному.

— Бо очевидне — це те, що мої друзі перегнули палицю.

— Ваші друзі не мають до цього жодного стосунку.

— Ви їх навіть не знаєте.

— Саме тому й кажу.

Я хотіла відповісти, але в цей момент десь у будинку пролунав гучний дзвін.

Меудій різко підвівся.

Його обличчя змінилося.

— Залишайтеся тут.

— А що сталося?

— Нічого хорошого.

Він попрямував до дверей.

Я подивилася йому вслід.

Потім на кімнату.

Потім знову на двері.

Звичайно, я мала залишитися.

Саме так роблять розумні люди.

Тому я пішла за ним.

— Кіра!

— Що?

— Я сказав залишатися тут.

— А я сказала, що не люблю, коли мені наказують.

Він зупинився й подивився на мене.

— Ви нестерпна.

— Мені це вже казали.

Меудій важко зітхнув.

— Тоді ходімо.

— Куди?

— З'ясовувати, чому в академії щойно спрацювала тривожна сигналізація.

Я застигла.

— У вас ще й сигналізація є?

— Звичайно.

— А я думала, ви зараз скажете «магічний дзвін».

— Він і є магічний дзвін.

Я подивилася на нього.

— Ви серйозно?

— На жаль.

І саме тоді я вперше подумала, що, можливо, Аліна, Роман і Макс тут справді ні до чого.