Розділ 17: Пастка на фабриці

Занедбана фабрика стояла, мов привид минулого. Іржаві балки, вибиті шибки, тиша, яку можна було різати ножем. Ми підійшли обережно, освітлюючи дорогу ліхтариком.

— Тут було моє дитинство, — прошепотіла Софія. — Тато часто привозив мене сюди після змін. Ми годували котів, запускали літачки з паперу…

— І сьогодні він лишив тут щось, — сказав я. — Слід.

Ми зайшли всередину.
На підлозі, прямо посеред головного цеху, лежала металева коробка.
Стара, але надійно замкнена. Біля неї — аркуш із написом:

> «Софіє. Якщо ти читаєш це — значить, зробила вибір. Усередині — документи, фото, імена. Те, що може зламати їхню систему. Але будь обережна. Вони вже знають про твій крок».

Я присів, почав знімати замок. Та в ту ж мить…

клац!

— Що це було?! — Софія стиснула мою руку.

Я глянув угору — камера спостереження.

— Нас зняли.

Усе стало зрозуміло: хтось стежив. Хтось чекав саме цього моменту.

— Виходимо! — вигукнув я, хапаючи коробку.

Та щойно ми наблизилися до дверей — вони закрилися з гуркотом.

— Замкнули, — прошепотала вона. — Ми в пастці…

І тоді в темряві пролунав голос. З гучномовця.

— Софіє.
Твій батько колись обрав тишу. Ти — обрала голос.
Але голос — небезпечний.

— Що вам потрібно?! — закричала вона. — Чому ви боїтесь правди?

— Бо правда може спалити все. І ти станеш попелом першою.

Я схопив металеву трубу й почав бити по дверях.
Вони не піддавались. Але раптом, із другого боку — вибух, і двері розлітаються!

У пилу й іскрах з’явився силует.
Це був він.

— Тату?.. — прошепотіла Софія.

> — Ходімо. Поясню дорогою. Ми не маємо часу.

---