Розділ 3: Він не мав права з’явитись

Я повернулась додому пізно. У квартирі було темно, але не пусто. Це відчувалося одразу. Повітря ніби згусло — важке, насторожене.

Я не встигла увімкнути світло — лише крокнула в передпокій, як почула хрипкий голос:

— Привіт, Софіє.

Мені здалося, що підлога пішла з-під ніг.

Я впустила сумку. Серце билося так сильно, що здавалося — він його чує.
Голос був незнайомий. Але... водночас — знайомий. Схожий на мій. На мамин.
У ньому не було нічого лагідного. Лише тінь. Холодна, тиха тінь минулого.

Я ввімкнула світло.

Він стояв посеред кімнати, у чорному пальті. Статний. Сивий. Його очі були такими ж, як у мене. Лише холодніші. Наче в людини, яка бачила надто багато.

— Хто ти? — я прошепотіла, хоч вже знала відповідь.

— Той, кого ти мала б знати з народження.
Твій батько.

Я хотіла кричати. Бігти. Але ноги не слухались. Ніби щось всередині мене ламалось… повільно, болісно, невиправно.

— Ти...
— Я той, хто заплямував твоє ім’я ще до того, як ти навчилась говорити.
— Чому ти тут?.. Чому зараз?..
— Бо вона мертва. І більше ніхто не зможе тримати мене подалі від тебе.

Я зробила крок назад.
Його очі були темні. У них не було жалю.
Лише — власність.

— Я не твоя. Я ніколи не буду твоєю, — прошепотіла я.

Він підійшов ближче. Простягнув конверт.

— Подивися. Твоя мати тобі не все розповіла. А я розповім. Увесь бруд. Усі причини. Увесь наш біль. Бо ти — моя донька. І цей світ не дозволить тобі забути, ким ти є насправді.

---
Я залишилась сама. У руках — конверт. У грудях — хаос.
Здавалося, моє життя тільки-но почалося. І вже зруйнувалось.