Розділ 30. Я для тебе заспіваю

Іноді ми ухвалюємо рішення за мить. Один удар серця, один подих. Коли немає часу на продумані до дрібниць плани. Коли ти робиш той крок — нелогічний і небезпечний, але… правильний.

Це був саме той крок. Лишилося тільки пояснити все тому, хто його таким ніколи не визнає, мабуть.

Пітьма відступила раптово. Немов хвиля з морського берега. У вухах шуміло так, що мені навіть здалося, ніби чую шелест води по гальці.

Я не дозволила собі відволікатися, не дозволила заплющити очі ні на мить. Проте це не допомогло усвідомити, коли він був – той момент переходу.

Виворіт був моторошним. Страшнішим, ніж у всіх казках, якими лякали неслухняних дітей. І моторошнішим, ніж ілюстрації в книгах Равени, які я гортала колись крадькома. Тут панували всі відтінки сірого, і тільки небо палало криваво-червоним. Покручені, мов завмерлі монстри, дерева, пошарпані будинки чи руїни, що залишилися від них. Жодного подиху вітру, але це не заважало колихатися прапорам на шпилях височенної будівлі, віддалено схожої на Цитадель.

І запах. Прілий, затхлий сморід склепу, який ні з чим не сплутати. Він буквально забивав легені. Тож я зраділа, що не снідала. Довелося зробити кілька коротких вдихів, аби привчити себе до цього запаху.

Єдине – мені здавалося, що Виворіт куди густіше населений Тінями. Поки ж я не бачила жодної.

– Зарано ми перейшли до практики, – промовила леді Бердней так несподівано, що я мимоволі здригнулася. – Втім, може, воно й на краще. Заплющте очі. Відчуйте власну силу. Її у вас достатньо, як виявилося, аби змусити коритися навіть мене. Боюся, це дещо вплине на план занять, проте про це ми поговоримо потім. Коли ви повернетеся у власний світ.

Я не дуже зрозуміла, до чого вона хилить. Але слухняно виконувала вказівки. І… в грудях знову потеплішало. Несподівано, але не скажу, що незнайомо. Як уранці… Дивно, що я не звернула уваги на це раніше.

– Чудово. Просто чудово, – сухо раділа успіхам учениці наставниця. – Погано те, що ви так сяєте, аж тут скоро будуть усі, кому цього світла так не вистачає, – я на мить здригнулася, але леді Бердней було плювати на мої страхи. – Відчуйте лорда Таурена. Ви вже його відчуваєте, вам це відомо навіть краще, ніж мені. Виворіт має власні закони. Він не міряється відстанню чи часом. Він міряється прагненням…

Вона говорила й говорила щось за моїм плечем. Але я вже відчувала. Відчувала пітьму довкола — живу і голодну. Відчувала присмак смерті на губах. І відчувала… його. Важко пояснити, що це було за відчуття. Але я знала, що це саме він. І знала, що треба поспішати. Це відчуття немов цокало годинником десь усередині мене, підганяючи. Тож, хай не свідомо, але потягнулася до нього.

І все довкола дійсно почало рухатися. Немов мене знову затягує в якийсь вир чи несе річкою — стрімкою і нестримною. І раптом усе скінчилося, зупинилося, стихло. Лише моє серце так само колотилося скажено і гучно, віддаючи набатом у вухах.

Мені було страшно. Так, як, мабуть, ніколи в моєму житті. Страшно навіть розплющити очі. Але я змусила себе це зробити. Щоб наступної миті задихнутися від того, що побачила.

Це була простора тронна зала, така ж чорна і моторошна, як і все довкола. Розтріскані стіни, напівзруйновані колони, розколений навпіл трон. І всюди, куди не падав погляд, — сліди недавнього бою. І світло червоного сонця, що падало на підлогу й стіни, здавалося кривавими розводами.

Проте мій погляд лиш мазнув по цьому моторошному інтер’єру і зупинився на чоловікові, що напівсидів, спираючись спиною на одну з напівзруйнованих колон.

Серце на мить зупинилося. Горло стисло, а руки затремтіли. Страх буквально паралізував, не даючи змоги зробити бодай крок у його напрямку.

Хотілося просто сісти й розридатися. Певно, цієї миті я усвідомила, наскільки він став для мене важливим. Настільки, що мене вбивала лише думка, що я можу його втратити. Отут. Отак. Просто зараз. О, саме цієї миті я остаточно усвідомила, яким ударом стала смерть батька для матері. Я зрозуміла, мамо! Пробач, що тільки тепер.

Але я змусила себе вдихнути. Стиснула руки в кулаки. І перший крок все ж зробила, намагаючись не думати про найгірше.

Завагалася, лише наблизившись до нього, присівши і вдивляючись у змучене, посіріле обличчя того, хто так стрімко і безапеляційно змінив моє життя, ставши його центром. Центром мого Всесвіту…

І ледь змогла стримати судомний схлип, коли він повільно розплющив очі, безпомилково впіймавши мій погляд. У його ж очах відбилося стільки всього! Але перш ніж я змогла розгадати ці емоції, їх витіснила одна, найсильніша – страх.

– Якого дідька… ти тут… робиш? – хрипко і приглушено, але з явним невдоволенням запитав Честер.

Тобто що?

– Знаєте, лорде Таурене, – відчайдушно ховаючи страх і полегшення за в’їдливим тоном, все ж заговорила я. – Мені от зараз вкрай цікаво, що саме вас так розчарувало в нашому подружньому житті, що ви волієте тут здохнути? Невже ваші очікування щодо подружніх обов’язків не виправдалися аж настільки?

Я говорила різко, не стримуючи емоцій, і разом з тим намагаючись зрозуміти: де рани? Що не так? Наскільки все погано? Долоні самі ковзали по його грудях у розірваному мундирі, пальці самі розстебували ґудзики, яким судилося врятуватися в бою, аби загинути від моїх невмілих, різких дій. Втім, нічого смертельного я не помітила.