Розділ 28. Нові грані почуттів

Дім зустрів нас сонною тишею і темрявою. Шаленство прибережного святкування і веселощів змінив спокій, відчайдушний спів цикад під вікном і шелест вітру в кронах дерев. А ще — гучний стукіт серця під моєю долонею.

Його і… схоже, й мого. Моє серце, здається, колотилося ще шаленіше і відчайдушніше. Ще нестримніше. Так, що кров кипіла в жилах. Я знала, що розсіялося світло від портального кристала, знала, що ми вже якийсь час стоїмо в темряві кабінету лорда Таурена. І ніч, до нереальності прекрасна, залишилася лише післясмаком вина на язиці і відлунням пісень.

І все одно не могла розтиснути пальці і зробити бодай крок назад. Немов тим самим визнавала, що все скінчилося.

А так не хотілося. Відпускати цю ніч. Відпускати… його.

Я все ж розплющила очі. У напівтемряві кабінету панували тіні. У вікно зазирав повний місяць. Але дивилася я тільки в очі своєму чоловікові. Чорні, як безодня? Ні! Глибокі, як зоряне небо над морем.

Від нього пахло морем і димом святкових вогнищ. І поряд із ним мені було… спокійно. Ледь не вперше в житті мені було так спокійно і надійно.

Пальці розтислися самі. Ковзнули по вологій від морського бризу сорочці. Серце під долонею на мить завмерло, ніби боялося відлякати мене. Маю зізнатися, мені й було трохи страшно. Від власних думок, бажань, рішень. Але мить… і я, немов сама не очікуючи від себе такого, розстебнула ґудзик на його сорочці, так само не відводячи погляду від чорних очей свого чоловіка.

У горлі на мить пересохло, коли пальці ледь відчутно торкнулися його шкіри. І його обійми на мить стали міцнішими, а дихання — глибшим. І серце… як шалено заколотилося його серце цієї миті!

Чес не заважав мені, не промовив ані слова, немов перевіряючи межі моєї сміливості. І, певно, будь-якої іншої ночі я завагалася б, злякалася, засоромилася, відступила. Але подвійне затемнення, шаленство свята і відчуття, що сьогодні можна бути трошечки божевільною…

Я піднялася навшпиньки і просто потягнулася до його губ. І щось змінилося в його погляді. Немов вогонь спалахнув із такою силою, що в мене подих перехопило. Та вже за мить він подався назустріч — нестримно і рішуче настільки, що в мене вилетіло все повітря з легень.

Це був не поцілунок — ураган. Він змітав страх, що вкоренився в душі, і нерішучість, що ходила за мною слідом.

Я здавалася собі скіпкою, підхопленою шаленим вітром. Немов мене знову затягнуло в портал і повітря катастрофічно не вистачало. І немов відчувши це… хоча про що я, він відчував… поцілунок змінився, затопивши мене такою нескінченною ніжністю. Кожен дотик, кожен подих, кожен удар серця…

Здавалося, весь світ став розміром із невеликий кабінет, і в цьому світі були лише ми і ця ніжність, від якої паморочилося в голові і втрачалося відчуття реальності. Я впивалася його ніжністю, його пристрастю, його коханням. І дурманило воно більше, ніж випите вино. Інакше як пояснити, що за якусь мить ми вже стояли в спальні, де темряву розганяло лише м’яке, тепле світло магічних світильників?

Як пояснити, що й сама не помітила, коли його світлість встиг розпустити шнурівку сукні — і вона впала мені до ніг? І навіть на це я не змогла звернути достатньої уваги. Я плавилася і танула, горіла під зливою його поцілунків, задихаючись і злітаючи.

І мені хотілося летіти все вище і вище в його обіймах.

Біль приголомшив настільки, що я буквально захлинулася криком.

Чес завмер. Це й допомогло сфокусувати погляд на його очах. Стривожений, трохи винуватий погляд, напружені до сталевої твердості м’язи під моїми долонями і разом із тим — буквально обожнювання в кожному подиху, кожному ударі серця. І мені стало навіть соромно.

Долоні ковзнули по руках, плечах, пальці ковзнули по шиї і заплуталися в його волоссі. І він, обережно схилившись, знову поцілував. Обережно, ніжно, немов щомиті очікуючи, що відштовхну. Не відштовхнула. Не змогла б — принаймні тому, що, крім ніжності, в його дотиках і поцілунках була ще й вдячність. І біль відступив, затоплюючи мене неймовірними відчуттями насолоди і польоту.

І я летіла. Вище… вище… і ще… аж поки не розсипалася іскрами десь серед зірок.

Там було так добре, що повертатися не хотілося взагалі. І правильно. Щиро…

– Ти як? – з тією ж нескінченною ніжністю, описавши овал мого обличчя і ледь відчутно торкнувшись поцілунком неймовірно чутливих губ, запитав Чес.

Я не знала. Це було так… дивно. І я з упевненістю можу сказати, що гувернантки нічого не тямлять у цьому боці стосунків чоловіка і дружини. На відміну від моїх колег у театрі.

– Це… завжди… так? – хрипко запитала я, не наважуючись чомусь поглянути на Честера.

І от тільки тепер прийшло усвідомлення, що на нас взагалі не було одягу, а його пальці вимальовують якісь візерунки на моєму животі. І стало так… ніяково.

Але вже за мить Чес накрив мене тонкою ковдрою і знову поцілував із такою сумішшю почуттів, що зніяковіння відступило.

І тільки тоді, підчепивши моє підборіддя і поглянувши просто мені в очі, відповів:

– Тільки коли двоє кохають, моя Пташко. Тільки коли двоє шалено кохають.