Розділ 27. Ніч на краю світу

Певно, саме цієї миті я усвідомила, наскільки безмежно і беззастережно довіряю своєму чоловікові. Дивовижно, але факт! Чи була в мене бодай краплина сумнівів? Ні! Чи страшно мені було? Поряд з ним я не знала взагалі, що таке страх. Те дивовижне відчуття абсолютної безпеки й нескінченної важливості та ніжності, яке може зародитися тільки поряд з сильним чоловіком. Чи могла я й подумати, що таке можливо, ще кілька місяців тому? Гадаю, питання можна вважати риторичним.

І коли ключ повернувся двічі в замковій шпарині, відрізаючи нас від зовнішнього світу, я лише підняла брову, очікуючи чи то пояснень, чи то подальших дій. Тим часом чоловік у кілька кроків наблизився до шафи, дістав пару невеликих блакитних кристалів і, озирнувшись, протягнув мені руку.

– Сміливіше, леді Таурен, – промовив він з тією загадковою усмішкою, що все сильніше розпалювала в мені жагу пригод і безумства. 

О, цікавість! Ти невиліковна, бачить Всемогутній! Чи дивно, що я, підхопивши поділ сукні, остаточно заінтригована, наблизилась і вклала свою маленьку долоню в його сильну руку.

І вже наступної миті всередині кристала зародилося блакитне м’яке світло, що ставало щомиті яскравішим і яскравішим. Аж поки не змусило мене замружитись і несвідомо зробити крок ближче до Честера в пошуках захисту. Чим, до речі, він вмить і скористався, обійнявши мене за плечі і притиснувши до грудей так, що я ледь могла вдихнути. Але не наважилась би йому про це сказати, зачарована прискореним ритмом його серця. Та вже наступної миті я й сама притислася до нього, обхопивши і тримаючись із усіх сил.

Адже світ стрімко почав змінюватись. Немов я стала скіпкою, яку підхопило ураганом. І серце, що до цього на мить завмерло, заколотилось у шаленому ритмі. Вуха заклало, в голові запаморочилось, і дихати стало вкрай важко. І навіть тоді мені не стало страшно. Хіба кортіло почути пояснення цьому всьому дійству. Принаймні щойно я зможу поставити свої запитання.

Але все припинилось в одну мить. І перше, що я відчула, — солоний ніжний бриз, що дихнув в обличчя. Теплий і лагідний. Вдих… і солодкий аромат тропічних квітів з нотками диму, моря і людського житла наповнив легені до запаморочення. Того запаморочення, що здається польотом. Шум прибою, спів вдалечі і п’янка свобода літньої ночі.

Після стількох днів ув’язнення, напруги і невідомості… Це стало ковтком повітря і крилами, які хотілось розправити і чи то летіти, чи співати, доки не захрипнеш. Але разом з тим страшно було навіть очі розплющити. А раптом це ілюзія? Раптом мені ввижається?

– Ейві, – ніжний, майже невагомий дотик його пальців, що описав овал мого обличчя. – Все позаду і не настільки страшно. 

– Я не злякалася, – не стримуючи усмішки, зізналась все ж я. – Єдине, чого я боюсь зараз, — розчарування. 

І тільки тепер розплющила очі, поглянувши прямо на Честера.

Тінь місячної ночі приховувала його обличчя, але важко було не розгледіти той вогонь, що тлів на дні зіниць. І неможливо було ним не замилуватись. І я впіймала себе на думці, що жадаю податись ближче, відчути тепло і смак його губ на власних губах, силу його рук на власному тілі…

– Тобі вже легше? – навіть не підозрюючи, що за безсоромні думки в голові у його дружини, запитав Чес. І я, хоч і не одразу, але надто різко кивнула, відчуваючи, як кров прилила до щік. – Тоді нам туди! 

Чес невизначено кивнув туди, де палали високі вогнища, чути було музику, сміх, пісні.

– Це маленьке рибальське поселення на південь від Шайрана, – на мій повний нерозуміння погляд взявся розповідати Честер, потягнувши мене за собою. – Сюди навіть служителі Всемогутнього не здатні дістатись. І місцевий люд досі називають темним. Але, здається, їм на це байдуже.

Ми йшли по вологому піску. Я крадькома милувалася своїм чоловіком, якому на диво пасувала і недбало розстебнута сорочка, і трохи розтріпане волосся. І разом з тим жадібно ловила повітря і ці неймовірні відчуття, прислухаючись до легкої веселої музики. Всемогутній, як же хотілось танцювати!

– Навіть не згадаю, коли мені було так легко, – усміхнулась я. – Це все ніч Чорної повні, – посміюючись, пояснив Честер. І я, знову нічого не зрозумівши, озирнулась через плече, ледь стримавши бажання зірватись з місця і стрімголов мчати до вогнищ, музики… – Одну ніч на рік «чорний» місяць закриває сонце, – вказавши мені на чорне з білим ореолом світило, що вже майже потонуло в морі, заговорив мій чоловік. 

– Подвійне затемнення, – здогадалась я. 

І Честер ствердно кивнув. 

– Проте жодні наукові дослідження не заважають місцевим вірити, що це морський змій піднімається з дна моря, аби обкрутитися довкола сонця і потягти його на дно морське. 

– І, звісно ж, приносять жертву, аби задобрити звіра, – скривилась я, усвідомлюючи, що не маю жодного бажання стати свідком такого варварства. 

– Хіба вином, веселощами і танцями, – розсміявшись, Честер підхопив мене за талію, закрутив довкола себе, і я, не стримавшись, розкинула руки, немов і справді летіла. І лише поставивши на пісок, продовжив: – Ця ніч п’янить сама собою. В Цитаделі досліджують явище Чорної повні вже десятки років і те, як вона впливає на людей. Але вже також схиляються до божественного втручання.

– Он як… Ми будемо молитись? – запитала я, роздивляючись прості і запальні танці місцевих рибалок, які були повною протилежністю звичним месам в храмах. Це мало такий неймовірний вигляд, що я мимоволі вже підлаштовувалась під цей простий ритм.