26.2

Один Всемогутній знає, чого мені коштувало не зірватися з місця і не побігти назустріч чоловікові. Не видати всього того нетерпіння і тривоги, що вивертали душу. І все ж, коли двері до бібліотеки відчинилися, я мимоволі затамувала подих, вдивляючись у риси обличчя найсильнішого Заклинателя тіней імперії. Поглянула йому в очі, намагаючись без слів зрозуміти, що сталося такого. Проте лорд Таурен ідеально володів емоціями. Принаймні тими, що незмінно залишав за порогом кімнати, в якій перебувала я. Немов намагався вберегти мене навіть від свого поганого настрою.

Неймовірне відчуття надважливості.

Та от удар серця… ще один…

Наші погляди зустрічаються — і вираз його обличчя вмить змінюється. Зникають складки між брів, губи вже не настільки стиснуті, і їх навіть ледь помітно торкається усмішка. І всі печаті тривог, яких він не встиг позбутися до цього, за коротку мить зносить, немов сухе листя поривом вітру.

А я… я ледь стримуюся, аби не втягнути судомно повітря, аби не видати своїх переживань. Не зробити тих кількох кроків, що нас розділяли. Не вдихнути його аромат із нотками Вивороту.

– Ви сьогодні рано, лорде Таурен, – пам’ятаючи про нетерпимість моєї пращурки до порушення офіціозу, промовила я замість того, аби, плюнувши на все, вчинити, як жадала, – просто підійти й обійняти. – Гублюся в здогадках, кому мені дякувати за те, що маю змогу бачити свого чоловіка до того, як сонце закотиться за горизонт?

Швидкий погляд на леді Бердней — і Таурен усміхнувся відвертіше, точно вловивши і настрій, і причини подібного тону розмови.

– Якби я не знав вас, леді Таурен, то запідозрив би, що ви не раді мене бачити, – майже серйозно промовив у відповідь Честер.

– Хіба таке можливо? – вдавано обурилася на це я. Але вмить дійсно посерйознішала й запитала прямо, відкинувши зайве словоблудство: – Так у чому причина твого термінового повернення?

І Честер вмить також став серйозним. Задумливий погляд на мене, на мовчазну леді Бердней, яка не поспішала нас покидати, як зазвичай, але й у розмову подружжя не втручалася, поки її не запитували.

– Вейренгай… – видихнув він і, не стримавшись, гидливо скривився, зрештою наблизившись до нас і присівши на диван.

І я повільно, проте не спускаючи погляду з чоловіка, немов побоювалася пропустити будь-яку зміну в його міміці, опустилася навпроти нього в крісло.

– Буду вдячна за подробиці. Сумніваюся, що він особисто тобі велів поспішати додому, – в’їдливо промовила я похололими від хвилювання губами. І чомусь на душі знову стало неспокійно.

– Навпаки, вже колишній лорд-радник самоусунувся від своїх обов’язків і зник. Попередньо – з міста. Але є підозри, що з імперії також, – не одразу, але все ж відповів лорд Таурен.

І от, здавалося, добрі новини приніс. Ми могли бодай з цього приводу нарешті видихнути. Але ця напруга, сувора складка між брів…

– Ти чекаєш неприємностей від нього, – скоріше ствердно, аніж питально промовила я.

– Ненавиджу незавершені справи, – нехай не одразу, але все ж зізнався трохи роздратовано Чес. – Волів би закрити це питання раз і назавжди.

Що ж, тут із ним важко було не погодитися. Мені б також хотілося перегорнути цю сторінку нашого життя. Бажано назавжди забувши про Вейренгая і все те, що він скоїв. Проте…

І одразу ж, без переходу, немов бажав закрити цю тему, запитав:

– Як ваші успіхи?

І я відвела погляд.

Прокляття, краще б і далі обговорювали втечу лорда Вейренгая. Там бодай якісь зміни, події… А тут…

– Невтішно! – замість мене заговорила мовчазна до цього наставниця, завмерши все в тій же величній позі й заклавши руки за спину, мов полководець, що оглядає нерівні ряди супротивника на полі бою. – Міледі Таурен потрібно розкритися, лорде Таурен. Інакше наші заняття не даватимуть і далі жодних результатів.

Мені на мить захотілося крізь землю провалитися. Проте я одразу ж взяла себе в руки і, зобразивши цікавість, а не кровожерливий оскал, сподіваюся, приділила всю свою увагу леді Бердней. Хоча, зізнатися, причина була ще в тому, що мені просто було ніяково поглянути на власного чоловіка. Пояснив би мені ще, в чому була причина.

– Пропозиції? Рекомендації? – чітко й абсолютно серйозно запитав Честер.

– Звідки мені знати? – різко поглянувши на Таурена, роздратовано кинула леді Бердней. – Зрештою, чи не чоловікові належить знати й відчувати свою дружину краще за будь-кого?

Я почувалася в цій кімнаті зайвою. І присоромленою. І тільки Всемогутній знає, чого мені коштувало втримати обличчя, щойно Чес перевів задумливий, уважний погляд на мене. Проте навіть найкращій витримці настає край.

– Мені варто віддати вказівки щодо вечері, – все ж не витримала я цього задумливого мовчання, піднімаючись.

– Я сам. І пришлю до тебе місіс Лодсі, – натомість заперечив Чес, у якого також не повертався язик назвати нашу колишню економку на ім’я. І на німе питання в моєму погляді все ж пояснив: – Вечеряти все одно зарано, а невелика прогулянка містом нам не завадить.

Я застигла, стиснувши тканину сукні в кулаках і поглянувши на чоловіка уважно й питливо. Намагаючись зрозуміти, чи дійсно мені не почулося. Але, впіймавши його насмішливий погляд, відмерла.