Розділ 26. Спів у зачиненій клітці

– Леді Таурен, зберіться! Опануйте себе і відчуйте силу, – жорстко і чітко віддавала накази леді Бердней. – У грудях, навпроти серця, ви відчуєте щось схоже на тиск…

Я кинула похмурий погляд на свою наставницю, приборкавши звичне бажання послати її туди, звідки вона сюди прийшла, і побажати їй не повертатись більше ніколи назад. Просто тому, що вона мене відверто дратувала, вимагаючи того, що мені ніяк не вдавалось.

Почну, певно, з того, що я ні з біса не відчувала. От взагалі. Другий місяць леді Бердней намагалась достукатись до того дару, що так яскраво засвітився в залі ради Цитаделі. І тепер навіть не спалахував. Навіть не проблискував жодного разу. Та й маю сумніви, що колись блисне.

Ні, спочатку я сподівалась. Щиро і всією душею на щось сподівалась. Проте день, два… тиждень… Час спливав невблаганно, немов насміхаючись з мене – ні на що не здатної невдахи.

Надія поступово згасала, а на горизонті вже майорів прапор чергового фіаско в моєму житті.

Тому, певно, я більше часу приділяла справам господині дому, намагаючись все встигнути і налагодити. Зізнатись, це було нелегко. Адже місіс Лодсі, яка смиренно виконувала роботу камеристки і вимагала називати її Камея, лише час від часу допомагала по господарству. Не тому, що не бажала, а просто через те, що мені було соромно її просити. Проте у відповідь на всі мої вимоги повернути мені економку Честер прислав у маєток Ліден. О, я була вкрай щаслива, що моя єдина вірна помічниця знову була зі мною, проте вона не мала жодного досвіду з управління маєтком і прислугою.

І так, прислуга в домі виконувала свої обовʼязки більш ніж ідеально. Але… Але місіс Лодсі мені вкрай не вистачало. До всього, я не могла змусити себе називати її на імʼя, і мені було банально соромно, що постраждала врешті-решт саме вона. О, я аж ніяк не жалкувала про свій феєричний виступ в Цитаделі. Станься все те ж знову, я обовʼязково вчинила б так само. Хіба місіс Лодсі не брала б із собою і всіляко приховувала її участь у цій справі. Адже, як показала практика, за мої помилки завжди платитимуть інші. Це Честер дав зрозуміти більш ніж чітко.

Втім, я намагалась вибороти собі економку, якої мені вкрай не вистачало.

Хоча про що я. Мені багато чого не вистачало: свободи, сонячного проміння, сцени… і, схоже, заповнити цю порожнечу мені не судилось.

– Міледі Таурен, – прикликала мої думки до порядку леді Бердней. – Сподіваюсь, ваша бездіяльність – результат глибокої зосередженості на завданні?

Всемогутній, я скоро просто зненавиджу цю жінку.

Ні, вона була прекрасним викладачем. Просто ідеальним. Навіть Адам заслуховувався час від часу і вже на другий день прийшов мене стерегти з блокнотом у чорній шкіряній палітурці. Пояснивши свою тягу до навчання втратою навчального матеріалу для стихійних заклинателів. І хтозна, коли ці знання можуть знадобитись у майбутньому.

Слава всьому світлому, сьогодні він мав невідкладні справи. Тож, окупувавши вітальню, старанно писав листи, залишивши бібліотеку маєтку Таурен лише мені і Тіням. А я мала змогу ганьбитись, не стримуючи себе і не відмовляючи собі ні в чому.

Моя пращурка поставилась до його тяги до навчання схвально. Мені ж дісталась чергова порція її осуду.

– Боюсь, що зовсім ні, – абсолютно не маючи настрою бодай щось приховувати від цієї жінки, відповіла на її питання я. – Лорд Таурен незабаром повинен повернутись. Маю віддати розпорядження щодо вечері…

– Надто банальний спосіб втекти з тренувань, міледі. Не хотілось би вас звинувачувати у відсутності фантазії, – скривилась невдоволено леді Бердней, вельми точно охарактеризувавши мій тактичний маневр.

Втім, я відповіла їй все тим же похмурим поглядом. Адже в невмінні і недбалості наставниця звинувачувала мене часто і дуже охоче.

– Та мушу зауважити, міледі, що цей спосіб також безвідповідальний, – продовжила леді Бердней. – Ви досить сильна заклинателька. Я відчуваю у вас цю силу, вони… – невизначено махнувши рукою, певно, маючи на увазі тіньових охоронців, – це відчувають. І впевнена, будь-яка тінь, що має змогу висловитись, з радістю вам розповість про те, що ви просто світитесь від сили. Проте таке враження, що вона задушена. Настільки, що ви самі не здатні витягнути її на світ.

Леді Бердней буквально підпливла до мене, вчепилась своїми крижаними пальцями в моє підборіддя і буквально змусила поглянути в провали її чорних моторошних очей. Я не здригнулась виключно завдяки вбитій в мене гувернантками витримці і тому, що подібний маневр леді Бердней виконувала не вперше. Тобто… звикла я до її дивацтв.

– Що зупиняє тебе, дівчинко? – ледь не вперше опустившись до подібної форми в спілкуванні і назвавши мене фамільярно і лагідно «дівчинко», запитала все ж Тінь величної стихійної Заклинательки.

Якби ж я знала…

– Що далі, то більше мені здається, що мої так звані можливості і здібності перебільшені, – все ж промовила я, намагаючись сказати це максимально байдуже.

Але… гіркоти в голосі приховати все ж не вдалось.

– Гадаю, причина не в цьому, – відпустивши моє підборіддя і збільшивши відстань між нами, промовила леді Бердней. – Причина геть в іншому. Лишилось дізнатись, в чому саме.

Мені не хотілось дізнаватись. Мені взагалі мало чого хотілось останнім часом. Хоча про що я. Час від часу, залишаючись наодинці сама з собою, зі своїми думками і бажаннями, я заплющувала очі, і здавалось, що на мене знову звідусіль світить яскраве світло, що я чую аплодисменти із залу, музику, що змушує притихнути все довкола, та не мене. Я набирала повні груди повітря і… не могла видати ані звуку. Немов у мене знову зник голос, як тоді, після тієї жахливої ночі.