25.2

І за мить… вивітрився, залишивши по собі порожнечу й апатію.

Зрештою, чому дивуватися і за що гніватися? Невже я чекала чогось іншого? Невже могла сподіватися на те, що зможу переконати в чомусь Заклинателя, у якого під шкіру в’їлася звичка все контролювати і все вирішувати самостійно?

Невже могла повірити в ілюзію, яку сама собі створила? Що він дослухається? Ні! Він не дослухатиметься до моїх слів і завжди все вирішуватиме сам. А мені доведеться сидіти в чотирьох стінах і сподіватися на… на що?

Монстр у всій своїй красі.

Чомусь це усвідомлення стало ударом. На очі закотилися непрохані сльози, і я відвернулася до вікна, аби не видати цієї слабкості.

А за вікном набирала сили весна. Вдягалося в зелень і квіткове різнобарв’я місто. Сонячне проміння заливало все довкола настільки щедро і лагідно, наскільки це можливо лише навесні. Заливалися співом птахи. І від цього на душі ставало тільки гірше й темніше.

– Ейві… – з нескінченною ніжністю й тривогою почав мій тюремник, але я навіть поглядом не видала, що почула його.

– Ваша світлість має вказівки щодо правил управління домом? – сухо й холодно поцікавилася я у… вікна.

На підвіконня сіла жовта канарка, глянула на мене спочатку одним оком, потім іншим, цвірінькнула і полетіла далі. А я лишилася. Назавжди лишуся. Ніколи б не подумала, що заздритиму маленькій, безтурботній пташці. І от він – факт.

– Усе не… – почав Честер, але сам себе обірвав, явно не маючи жодного бажання виправдовуватися там, де вважав, що має рацію. І дещо роздратовано та карбуючи кожне слово, мовив: – З дому ані ногою. У цих стінах можеш себе не обмежувати жодним чином. Щодо відвідувачів я залишив розпорядження окремо містеру Крауфу.

– Відвідувачів не буде? – здогадалася я.

– Абсолютно правильно.

Я ледь стримала злий сміх, що рвався з грудей. Довелося опустити голову і стиснути до болю долоні в кулаки. Я не дурна. І чудово розумію причини, що спонукали його до таких дій. Усе було заради збереження мого життя. От тільки… навіщо воно мені? Таке життя?

– У мою відсутність компанію тобі складе Адам, – між іншим продовжував Честер. – Він досить сильний Заклинатель…

Отже, тюремників буде двоє. Просто прекрасно!

– Тобто ти повноцінно заступаєш на службу? – все ж запитала я, прекрасно знаючи відповідь на це запитання.

– Я складав присягу, – сухо промовив Честер.

Мені ж лишалося лише кивнути на це. Кращого пояснення не придумаєш. І сперечатися не було жодного сенсу.

О, я, звісно, була безмежно щаслива, що лорд Честер Таурен повернув колишню могутність і повертався до звичного життя. Але паскудно було від того, що я була позбавлена всього, що колись робило мене щасливою.

– Твоя особиста охорона, – промовив Чес без переходу.

І я все ж підняла погляд. Тобто не лише Адам мене стерегтиме. Втім, я навіть подумати не могла, що саме мав на увазі Честер Таурен. Як не одразу й помітила пітьму, що закрутилася в кутках кімнати. Вона ставала більшою, густішою, моторошнішою. Дихнуло тліном і затхлим склепом. І лише коли з цієї пітьми виступили три силуети, здригнулася всім тілом і ледь стрималася, аби не скочити на ноги.

Це були Тіні. Могутні настільки, що не лише не втратили людської подоби, а й здавалися майже живими. Проте я відчувала в них цю… сутність. Дотик Вивороту.

Колись вони були чоловіками. Скоріш за все, навіть Заклинателями.

Високі, у чорних мундирах, з проваллями замість очей і чорними венами на обличчі. Але разом з тим – з ідеальною військовою виправкою.

Я все ж підвелася. І, певно, зблідла, бо мій чоловік м’яко промовив, спробувавши мене заспокоїти:

– Тобі не варто боятися, Ейві. Вони абсолютно підконтрольні мені. До всього, не завдаватимуть тобі жодних клопотів.

Тіні синхронно схилили голови, чи то підтвердивши слова Честера, чи то привітавши мене. І я, до кінця не усвідомивши навіщо, зробила короткий реверанс, привітавшись.

І тільки потім зрозуміла, що маю дивний вигляд при цьому. Навіть у найсильніших Тінях лишилося занадто мало людського. Чи ні? Леді в театрі Тіней і батько були цілком… людяними. Проте один із чоловіків, на диво схожий на самого лорда Таурена, широко й дуже по-хлоп’ячому усміхнувся і змовницьки мені підморгнув.

Гадки не маю, як мені вдалося втримати обличчя. І тим паче я не розуміла, що маю сказати. Адже це вже не люди, і тим паче не лорди. Але вигляд вони мали настільки людський…

– Вітаю вас у домі Тауренів, мілорди, – не вигадавши нічого кращого, промовила все ж я.

– Раді служити вам, міледі, – трохи глухим, потойбічним голосом промовив найстарший з моїх охоронців.

І я перевела погляд на Честера, мовчки вимагаючи якихось пояснень. Мій чоловік загадково і трохи лукаво усміхався.

– Це не все? – здогадалася я.

– Майже все, – підвівшись і наблизившись до мене, Честер став прямо в мене за спиною. – Леді Бердней.

Пітьма сколихнулась знову, немов готувалась провести в цей світ ще одну Тінь.