Розділ 25. Коли лязгають дверцята клітки

Тієї ночі моє життя змінилося безповоротно. Та я, натягнута, мов струна, прислухаючись до рівного дихання свого чоловіка і геть не розуміючи, що відбувається, не могла собі й уявити, що буде далі.

У світлі ранкового сонячного проміння минула ніч здавалася сном. Все, що відбулося, здавалося нічим іншим, як вивертом моєї втомленої за час нашого… певно, знайомства свідомості. Але чому так гостро відчувалися тепло і важкість його долоні на моїй талії? Пекучою печаткою відчувався нехай ніжний, але такий відверто інтимний поцілунок на плечі. І все це здавалося… Чи я чую хрипкий тихий шепіт:

«Моя маленька сполохана, але така спокуслива Пташко. Якби ти знала, як я втрачаю голову лише від погляду на тебе»…

Чи, може, й це мені наснилося?

Прокинувшись уранці й не знайшовши Честера там, де він засинав увечері, я ще й не підозрювала, наскільки все змінилося у моєму житті. Адже маєток, який я ще й домом не встигла назвати, став мені тим, чого я так боялася від самого початку, – в’язницею.

Але про це я ще не знала. Дозволила собі впиватися сумнівами і почуттями, перш ніж піднятися з ліжка. Поки чепурилася. І навіть поки спускалася до сніданку, вже не надто сподіваючись побачити свого чоловіка.

Помилялася. Він чекав на мене за сніданком, швидко перебираючи вранішню кореспонденцію. Та варто було мені лише ступити через поріг їдальні, як уся увага його світлості була звернена на мене.

Ніколи до цього не звикну. Чи звикну?

Я гадки не мала, як мені поводитися. Тож як справді розгублена леді присіла в короткому реверансі, намагаючись не звертати уваги на сполоханий стукіт власного серця. Зронила ввічливо-нейтральне:

– Доброго ранку, – промовила, певно, аби бодай якось почати цю розмову.

– Доброго ранку, люба! – усміхнувся Честер, відклавши всі папери на край столу.

Він підвівся і стрімко наблизився до мене, чого я від нього ніяк не очікувала. Певно, повернення зору — це теж те, до чого мені доведеться довго звикати. Проте я намагалася впоратися з емоціями, коли його світлість допоміг мені зайняти місце за столом і підставив стілець. І все ж, не стримавшись, здригнулася, коли його пальці ледь відчутно і нескінченно ніжно торкнулися моєї шиї. Мені цей дотик здавався ударом блискавки… проте я лише заплющила очі, намагаючись виміряти й оцінити це відчуття.

– Маєш чудовий вигляд, – промовив нарешті Честер.

Здавалося, просто ввічливість. Але я чудово знала, що для Честера нічого не буває… просто.

– Дякую, – все ж відповіла на це я.

– Аж не хочеться тебе залишати, – зітхнув Чес і немов через силу все ж відсторонився, аби повернутися на своє місце. – Але моє несподіване, чудесне відновлення повертає мене і до моїх прямих обов’язків перед Цитаделлю, кесарем та Імперією.

Цілком логічні висновки сколихнули каламутну, задушливу тривогу в душі. І довелося опустити погляд, аби не видати свого сум’яття. Зрештою, в його словах була логіка. Він – найсильніший Заклинатель, і його обов’язок — повернутися на службу. Але чому так важко зробити бодай вдих?

– Не тривожся, мила. Я зроблю все, аби тобі нічого не загрожувало.

Яка у лорда Таурена вибіркова сліпота! Часом він вражає своєю чутливістю і проникливістю. Часом дивує нерозумінням очевидного: я боялася зовсім не за себе. Але чи скажу я йому про це? Навряд.

І саме цієї миті мені пригадалося, як мама проводжала батька до дверей. Часто з усмішкою і сяйвом в очах, щоб згаснути, ледь зачинялися двері за лордом Берднеєм.

Я все ж перетворююся на свою матір. Прикро, але… очевидно.

– Я розумію, – змусивши себе кивнути, промовила зрештою я. – Зрештою, я все одно збиралася навідати матір…

– Ні, – коротко відрізав Чес. І я різко глянула на нього, сподіваючись, що мені почулося. Але лорд Таурен розвіяв мої сумніви, додавши: – Ти не покинеш маєток без мене.

Чудово… Просто неймовірно.

– Це свого роду… ув’язнення? – все ж уточнила я вмить осиплим голосом.

– Я б це так не називав…

– Але так воно і є, – процідила я крізь стиснуті від люті зуби.

Певно, дарма я сподівалася, що ми з Честером досягнемо бодай якоїсь подоби порозуміння.

О, я чудово розуміла, що після всього ми тепер перетнули шлях наших ворогів. І удар, судячи з усього, мав припадати на мене. Ні, звісно, ймовірність того, що вони замахнуться на Честера, була. Але, чесно сказати, я не дала б тоді за їхнє життя і фальшивого мідяка.

Але…

– Це абсолютно нелогічно, Честере, – промовила я, наливаючи собі чай і намагаючись уникати його навіть поглядом.

– У чому ж нелогічність, люба? – запитав Чес.

Він, на відміну від мене, пильно стежив за кожним моїм рухом, немов боявся пропустити бодай щось. Ніколи, мабуть, не звикну до цієї його уваги.

– Ми збиралися виманити зловмисників…

– Це була твоя ідея. Але я не казав, що погоджуся з нею, – не дав мені договорити мій чоловік.

І от тепер я кинула на нього погляд, нескінченно далекий від того, який кидає молода леді на свого лорда-чоловіка. А все тому, що я… дійсно розлютилася.