24.3

Та не встигла я обдумати цю заяву, як він тут-таки пояснив:

– Вкрай важко стриматися, коли ловиш на собі такий погляд жінки, яка має вигляд чистої спокуси.

– Стриматися? – перепитала я, дещо знітившись і відвівши погляд.

– Стриматися, життя моє, – хмикнув Чес, якось сумно усміхнувшись. – Принаймні до того часу, коли ти перестанеш так панічно боятися мене. І… близькості між нами.

Не впевнена, що подібне станеться. Принаймні не так скоро, як треба було б. Проте озвучити свої сумніви я не наважилася, спостерігаючи, як лорд Таурен, попри гучну заяву про стриманість, обійшов ліжко і ліг поряд зі мною.

Я знову натягнулася струною, очікуючи його наступних дій. Але…

Але мій чоловік й голови не повернув у мій бік. Заплющив очі і… здається, заснув.

Вдих-видих… Тиша. І тільки серце колотиться так голосно, що закладає вуха.

Сказати, що подібний розвиток подій мене збентежив, — це не сказати нічого.

Я була настільки розгублена, що, не стримавшись, сіла, обійнявши власні коліна, і вп’ялася поглядом у розслаблене обличчя Честера, не вірячи, що він дійсно… заснув.

Попри впевненість лорда Таурена у моїй необізнаності щодо подружніх обов’язків, дещо мені все ж було відомо. Гувернанток мені все ж винаймали.

І за правилами лорду зараз належало зачати спадкоємця і повернутися у свої покої. А не… спати.

Тож поведінка його світлості була дещо… дивною. Поза правилами етикету — так точно. І я відверто не розуміла, як мені бути. Поштурхати його, чи що?

– Лягай спати, Ейві, – промовив Чес, не розплющуючи очей, але я все одно здригнулася. – У нас обох був нелегкий день. І боюся, що наступні будуть нічим не легші.

– А ти… тут плануєш… залишитися сьогодні? – невпевнено і дуже обережно добираючи слова, все ж поцікавилася я, не наважившись лягти.

Зрештою, якось подружні обов’язки перетерпіти можна. А от ділити ліжко з чоловіком… спробуй заснути, коли вся увага зосереджена на тому, хто лежить поряд!

– І сьогодні, і завтра, і щоночі до кінця нашого з тобою сімейного життя, Ейві, – охоче поділився планами Таурен.

Дуже шокуюче і відверте зізнання.

– Це непристойно і неправильно, – запанікувала я, спробувавши зіскочити з ліжка.

Проте куди там!

Честер одним стрімким рухом перехопив мене буквально при спробі втечі. І притиснув до ліжка всім тілом, надійно, але ніжно зафіксувавши. Так, що дихати можна, а от поворухнутися…

– Ейві, люба моя, смілива, діяльна, але не надто досвідчена дружино, – заговорив Чес просто мені в губи, від чого тілом несподівано промчало ціле військо мурашок. А сама я, відверто кажучи, скам’яніла. – Ти сьогодні продемонструвала в Цитаделі стільки вмінь, розкрила стільки карт і сполохала стількох зловмисників, що я не маю жодного права залишати тебе тепер на самоті.

– Гадаєш, мені загрожує небезпека? – попередньо прочистивши горло, запитала я, але все одно вийшло здавлено і слабко.

– Гадаю, що тепер ти надто цікава особистість для всіх, Ейверлін Таурен, – скривився Чес. – Що особисто мені взагалі не подобається. Одні захочуть тебе позбутися, інші — використати, хтось… ймовірно, дослідити. Адже стихійних Заклинателів із сильним даром можна знайти лише в Хроніках часів Злиття Світів. Принаймні жодних згадок про активний дар за останні століття не було. До всього, лорд Вейренгай поки уникнув суду і покарання. І поки він вештається на свободі, я волію тримати тебе, мила моя, в полі зору.

Логіка у словах Честера була. Тут не посперечаєшся. Не скажу, що вона мені подобалася. І що вона мене влаштовувала. Але заперечити було нічого. Тож я просто стиснула губи і відвела погляд. Втім, якщо мій любий чоловік намагався змусити мене пошкодувати про мої дії — дарма.

Я не шкодувала ні про що. Я мала право боротися за те, що вважала для себе важливим і цінним. І боролася як вміла, але відчайдушно. Щоправда, тепер варто визнати це право і за Честером.

Тож я поглянула йому прямо в очі, на мить загубившись у цій неймовірній безодні. Найзатишнішій і найріднішій безодні у світі. Моїй власній. І такій прекрасній…

– Всемогутній, ти неможлива, – видихнув Чес із незрозумілими мені інтонаціями. Але все ж перевернувся на спину, заплющивши очі. – Добраніч, Пташко моя.

– Добраніч, – нічого не зрозумівши, але не наважившись більше нічого ані зробити, ані додати, прошепотіла я, відвернувшись до Честера спиною і заплющивши очі.