24.2

О ні! Я не була геть наївною і чудово розуміла, для чого одружуються. Усвідомлювала, що наш досить-таки проблемний шлюб треба було підтвердити. І в ідеалі я мала б уже носити спадкоємця дому Тауренів. Такий наш із ним обов’язок. Навіть більше мій, ніж його.

Я все це чудово розуміла. Як і рішучість лорда Таурена принаймні. Зрештою, у нашому становищі тягнути й далі нікуди. Події цього дня — тому підтвердження. Не впевнена, що комусь іще не спаде на думку опротестувати наш із лордом Тауреном союз. Розірвати консумований шлюб за наявності дитини, навіть ще не народженої, – практично неможливо.

Зрештою, я ж зробила свій вибір. Підтвердила його не лише перед лицем Всемогутнього, а й перед всією Радою Цитаделі. Лишилося всього… нічого. І я старанно намагалася сама себе переконати, що готова до всього. У нашу першу шлюбну ніч була ж готова? Чи просто так думала?

Проте кожен його крок змушував здригатися мене всім тілом. А всередині ставало все холодніше і порожніше від страху. І хто б пояснив, чому мені було так нестерпно страшно? Та навіть виступ перед досвідченими Заклинателями не викликав у мене такого жаху.

Здається, підготуватися до невідомості куди важче, ніж я гадала.

Але коли Честер опустив мене на ліжко, я ледь не задихнулася від паніки, що накрила мене хвилею.

– Ейві… – промовив Честер настільки ніжно, що мені стало соромно і за страх, і за свою поведінку в цілому. І взагалі… за все.

Але змусити себе розплющити очі й поглянути на свого чоловіка я все ж не змогла.

– Дай мені кілька секунд, – промовила я, не розплющуючи очей. І сама не очікувала, наскільки сльозливо і жалюгідно прозвучить моє прохання. Який сором… – Я зараз зберуся, і все…

О Всемогутній… Дай мені сил і сміливості!

– Люба моя, маленька, злякана до напівсмерті Пташко, – зі старанно приховуваною насмішкою промовив Честер. – За кого ти мене маєш, люба?

Я все ж поглянула на нього. Боюся, в цьому погляді було більше здивування і нерозуміння, ніж емоцій, які належало відчувати дружині на подружньому ложі. Хоча про що це я? Я взагалі не надто розумію, які саме емоції маю продемонструвати чоловікові. Але в його погляді було стільки тепла, ніжності і… розуміння. Ще, мабуть, трохи смутку, але зовсім краплина, яку я могла собі вигадати сама. Чи відчути, як він завжди відчуває мене — без слів, на рівні інстинктів.

– За свого чоловіка? – невпевнено промовила я.

– Отож, – схилившись до мене, Чес торкнувся моїх похололих губ поцілунком. Ніжним, майже невагомим, але настільки обпікаючим, що я все одно здригнулася. А він одразу ж відсторонився. – Чоловіком, мила моя Пташко. А в тебе такий погляд, ніби я збираюся тебе вбити і з’їсти.

Це прозвучало образливо. Але, гадаю, справедливо. Тож що відповісти на його зауваження, я просто не придумала.

– Тобі взагалі щось про стосунки чоловіка і жінки відомо? – запитав Чес, стрімко підвівшись і одним ривком стягнувши через голову сорочку.

Каюся, саме цієї миті я дещо втратила суть нашої розмови. Та що там — я навіть подих затамувала знову, що здивувало навіть мене саму. А от серце заколотилося нестримно і швидко. Але не злякано — це були геть інші відчуття.

Не скажу, що мені не доводилося бачити жодного чоловіка не зовсім одягненим. Колись… одного разу я влетіла у гримерку Ліама, підганяючи свого напарника, що звично затримувався під час перевдягання, і застала його без сорочки.

Не скажу, що побачене мене надто зацікавило. Все ж мій сценічний коханий не вражав статурою. Худорлявий, блідий… Чомусь мені запам’яталося, наскільки випирали ребра в його не надто відгодованому тілі. Зрештою, воно й недивно: Ліам ще досить юний. Напевно, причина саме в цьому.

І зовсім інша картина постала перед моїм поглядом цієї миті.

Честер мав геть інший вигляд і викликав абсолютно інші емоції. Я обмацувала поглядом широкі плечі, немов сплетені з тугих канатів м’язи, вузьку талію. Його шкіра була досить смаглявою, немов Честер багато часу проводив на сонці. І тим виразнішими були шрами на його тілі. Сотні дрібних і не надто — сліди тренувань чи боїв.

Це було тіло воїна. Прекрасне в своїй силі, могутності і, певно, досконалості. Неймовірне, я б сказала навіть. Настільки, що у мене виникло нестримне бажання його торкнутися. І це бажання не зникло, а навіть посилилося, коли Таурен повернувся до мене обличчям.

Кілька нескінченно довгих миттєвостей натягнутого, мов струна, мовчання. І його погляд, від якого стало нестримно спекотно, а обличчя обдало таким жаром, що я, здається, все ж зашарілася.

– От тепер я не впевнений, що радий поверненню свого зору, – хрипко промовив Чес.