Розділ 24. Сама винна

До сьогодні я й гадки не мала, наскільки воно нервове – це сімейне життя. Не знала, куди себе подіти, поки місіс Лодсі особисто розчісувала моє ще дещо вологе після ванни волосся, обережно розбираючи його пасмо за пасмом і намагаючись не дивитися на мене навіть у відображенні в дзеркалі. Як і не розмовляти зі своєю проблемною господинею.

Що ж, я не мала права її за це звинувачувати. Адже саме з моєї вини вона ледь не залишилася без роботи і точно впала в немилість свого… господаря. Та й опуститися з економки до камеристки з її досвідом і в її віці… можна було б вважати це приниженням. Але місіс Лодсі здавалася не розгніваною, а скоріше… засмученою.

І це її справді гнітило. Для гарної прислуги, що все життя провела у стінах маєтків своїх роботодавців, мешканці дому стають буквально сім'єю. Страшно уявити, що робилося в душі цієї доброї жінки.

– Пробачте мені, місіс Лодсі, – спостерігаючи за набряклою від пролитих сліз жінкою у відображенні дзеркала, промовила я.

І її рука зі щіткою завмерла на коротку мить.

– Не варто, міледі, – промовила жінка трохи хрипко, продовживши виконувати обов’язки моєї особистої прислуги. – Я дійсно винна і цілком заслужила своє покарання. Зрештою, мала й сама зрозуміти, чим це все може закінчитися.

Сумніваюся, що наша економка заслужила бути пониженою до звичайної камеристки, проте сьогодні цю тему з чоловіком я вже не наважуся піднімати. Хоча, може… Видно буде. Більш того, я взагалі намагалася не думати про те, що він от-от має з'явитися в моїх покоях. Від цієї думки в мене руки трусилися куди сильніше, ніж перед виступом у Цитаделі. З іншого боку, хіба не від його поцілунків я танула і втрачала відчуття реальності? Може, дарма мені так страшно і нічого такого там не станеться надзвичайного? Менше з тим, у грудях щось стискалося й обривалося від думки про те, що має статися між нами цієї ночі.

– Ніхто не міг нічого передбачити, місіс Лодсі, – змусивши себе повернутися до теми розмови і не думати про те, що чекає на мене в найближчому майбутньому, промовила я. – Зрештою, ніхто й не здогадувався, наскільки все… погано. Тим паче ви – жінка, яка не має доступу до Цитаделі…

– Цитадель тут ні до чого, – відклавши щітку і розправивши волосся по моїх плечах, промовила вже колишня економка. – Ви, моя леді, стали найбільшою цінністю його світлості, ви стали його порятунком. Якщо ви думаєте, що я ридаю за своїм тепленьким місцем, обов’язками та владою в цьому домі, то ви помиляєтеся. Мені вкрай страшно від однієї думки, що з вами могло щось статися, і тоді… – місіс Лодсі не змогла завершити думку. В її голосі прорвалися сльози, і на мить вона просто замовкла, намагаючись впоратися з емоціями. – Пробачте, я вас не знаю достатньо. Проте мілорд… Він виріс на моїх руках. У мене немає іншого дому й іншої родини, крім нього. Я не знаю, як йому вдалося повернути зір. Не знаю, що ви зробили, але точно впевнена, що це заради вас, міледі. Ваша це магія чи його шалене бажання стати для вас ідеальним – неважливо. Але мені здається, що задля вас він з Вивороту пішки прийде. Та якби з вами сталося бодай щось, то… він пішов би за вами, міледі. І я, стара дурепа, це усвідомила запізно, схоже.

Зізнатися, мені від подібної відвертості стало трохи не по собі. Та що там трохи – мені було настільки ніяково, що я опустила погляд, зосередившись виключно на власних зблідлих долонях.

Чомусь під подібним кутом я на наші стосунки не дивилася. Ні, я давно зрозуміла, що стала центром всесвіту мого монстра. Але не сенсом життя ж! В голові не вкладалося все це.

Проте чомусь заперечити колишній економці я не могла. Може, тому, що усвідомлювала: все одно не зможу її переконати. А може, тому, що десь дуже глибоко в душі розуміла, що в чомусь вона має рацію.

А може, тому, що між нами поступово щось змінювалося і я починала відчувати його… Не так, як він мене, але якось особливо. Чи попхалася б я за ним у Цитадель ще місяць тому? Звісно, ні. Більш того, молилася б Всемогутньому, щоб ці заручини розірвали. Чи задумалася я хоч на мить, чим для мене обернеться мій сміливий крок сьогодні? Ні на мить! І можна було скільки завгодно кричати про те, що я жадала справедливості для померлих. Насправді я до жаху боялася за Честера Таурена. Втім, йому я цього, мабуть, не казатиму.

Зв’язки між Заклинателями та їхніми обраницями надто сильні. Навіщо далеко ходити – приклад моїх батьків був у мене перед очима.

Та що, як подібна залежність рано чи пізно стає двосторонньою? І, хочу я того чи ні, а Честер Таурен з часом стане сенсом мого життя? Чи якщо подружжя – обоє Заклинателі, то цей закон взаємного тяжіння не діє?

Діє. Точно діє. Інакше як пояснити те, що я втрачаю голову в його обіймах? І те, як трусилися мої руки, поки я поспішала в Цитадель?

Двері в мою спальню відчинилися абсолютно беззвучно, але я все одно відчула появу свого чоловіка. Немов мій світ був неповний, і от варто було йому увійти – і загублені часточки вмить зайняли свої місця, аби ідеальний всесвіт засяяв.

Мені не треба було повертатися, аби відчути його погляд на собі, не треба було прислухатися, аби чути його дихання, відчувати десь під власною шкірою його серцебиття.

Певно, я просто також трохи монстр. А може, й не трохи.

Місіс Лодсі, проте, все добре бачила і надто чутливо реагувала, тож зробила кніксен і, отримавши мовчазний дозвіл, вмить покинула кімнату.