Розділ 23. Дуель

У малій їдальні родового маєтку Тауренів висіло таке напружене і густе мовчання, що його буквально можна було нарізати на пласти і продавати порційно на базарній площі в неділю. Лакей, що обслуговував нашу досить-таки пізню трапезу, схоже, й дихати боявся, не те щоб ненароком дзенькнути приборами. І мені вже його відверто шкода було.

Хоча… Я щиро не могла зрозуміти причин похмурості мого чоловіка. За цей нелегкий довгий день мені вдалося стільки зробити, скільки більшості Заклинателів за останні роки.

Викрити організаторів вбивства моїх батька і сестри? Зроблено! Відкрити очі Заклинателям на справи всередині Цитаделі? Я просто молодець! Сприяти арешту тітоньки Жаннет… Не сказати, що цей факт мене дуже радував, але все ж вона це заслужила. Принаймні, так вважала вона сама, і я не мала сил з нею сперечатися. Лише сподіваюся, незабаром до неї приєднається лорд Вейренгай, який не інакше як дивом і покровительством кесаря примудрився уникнути ув’язнення. Проте навіть кесар, як ми всі знаємо, не піде проти Заклинателів.

До всього, я продемонструвала свою абсолютну незалежність і дієздатність, підтвердивши наявність у мене дару. Забезпечила моєму чоловікові додаткові голоси в парламенті. Принесла йому на золотій таці чималий спадок і, відповідно, посаг, про який і сама не підозрювала донедавна.

Та як не глянь – я просто героїня цього дня. А він що? А він сидить з таким виразом на обличчі, ніби я його безжально побила і тепер він старанно стримує власний праведний гнів.

Але за що гніватися? Я зробила знак лакею, аби той залишив нас наодинці. І, впіймавши його сповнений полегшення погляд, дозволила собі легку усмішку. Останню, мабуть, за цей вечір. Адже розмова з чоловіком не сприяла гарному настрою, і приводів усміхатися у мене, мабуть, сьогодні більше не буде.

Це розумів і лакей. Проте співчуття майнуло хіба в його погляді. І за мить двері їдальні за моєю спиною майже безшумно зачинилися.

– Я попереджала тебе, що не стоятиму осторонь, – не витримавши цього тиску, все ж порушила це густе мовчання я, брязнувши спересердя столовими приборами об тарілку.

Честер на мить завмер, повільно видихнув, перш ніж продовжити краяти стейк з оленини під журавлинним соусом з таким виразом на обличчі, ніби не їсти його збирався, а повторно вбити. На мить заплющив очі, ніби намагався опанувати свої емоції. А може, просто щоб ненароком на мене не подивитися. І саме це боляче шкрябнуло десь усередині. Соромно навіть самій собі зізнатися, але мені хотілося, щоб він на мене дивився. Тепер, коли його зір повернувся, я намагалася впіймати його погляд. А він старанно відвертався. Чи, може… йому не подобається те, що він бачить? І він уже взагалі не радий, що одружився?

Від цих думок стало так паскудно на душі. І я різко відвернулася, відкинувшись на спинку стільця і поглянувши на пейзаж за вікном. Похмурий, як і настрій в їдальні. Зрештою, хіба я хотіла цього шлюбу? Він хотів, хай тепер і терпить мене такою, яка я є.

– Тобі треба поїсти, – нейтрально і беземоційно зауважив Честер Таурен. – Мені доповіли, що ти пропустила не лише сніданок, а й обід…

Обід? Я ще раз окинула поглядом велетенський стіл, сервірований на дві персони. Зізнатися, кухар повністю врахував мої побажання щодо вечері з Тауреном минулого разу і постарався на славу. А стіл сервірували за всіма правилами вищих родів. Навіть свіжі квіти і свічки не забули. І взагалі атмосфера мала б бути милою, затишною… навіть романтичною. Якби не настрій господарів.

Якщо ще на шляху додому в мене була якась надія на те, що Таурени просто не бажали все це обговорювати в дорозі і тому мовчали, то по приїзді… Моя душа вже потребувала грандіозного скандалу. Про яку їжу могла йти мова!

– Тобі доповіли… – скривившись, протягнула я. – Тобто прислуга у нас не лише для того, аби допомагати нам з господарством, а ще й аби за господинею шпигувати? Бідна місіс Лодсі… як тільки все встигає?

– Це вже не проблема для неї, – тим-таки байдужим тоном зронив Чес. – Від завтра вона у нас не працює.

– Тобто? – різко поглянувши на свого незворушного чоловіка, ошелешено перепитала я, сподіваючись, що мені це почулося. Ну, або принаймні я щось не так зрозуміла.

– Тобто її звільнено. І кухар піде слідом, якщо ти зараз же не візьмешся за вечерю, – явно втрачаючи терпіння, крізь зуби пояснив мені Честер.

І все б нічого. Я фактично ледь не день знала цих людей і прив’язатися до них точно не встигла. Але вони були поряд з моїм чоловіком у часи, коли він був безпорадний і потребував опіки та терпіння. До всього… вони здалися мені добрими людьми і гарними працівниками. І… я почувалася винною.

– Не буде цього, – гаркнула я.

І от тепер лорд Таурен нарешті підняв на мене погляд. Принаймні цього я змогла досягти. Сваритися з чоловіком, виявляється, куди легше, коли дивишся йому в очі.

– А це вже цікаво, – протягнув Чес, поклавши прибори дуже обережно. Але саме в цій обережності відчувалася та старанно стримувана лють. – Леді Таурен, мені здається, чи ви вирішили не лише в Цитаделі, а й у моєму власному домі революцію влаштувати?

Ну, якщо з такого боку поглянути, то…

– У нашому домі, лорде Таурен! – піднявши підборіддя, поправила я Честера. І на якусь мить на його губах означилася подоба усмішки. А може, мені це здалося. – І так, я не дозволяю звільняти прислугу, не погодивши це попередньо зі мною. Зрештою, прислуга – моя пряма відповідальність. І вони не скоїли нічого такого…

– Вони допустили ситуацію, що загрожувала твоєму життю! – гаркнув Честер так, що я мимоволі здригнулася.

Його обличчя потемніло від люті, очі стали бездонно чорними. У кімнаті стало душно від його гніву, і я мимоволі смикнула комір сукні, що заважав мені дихати. Певно, уперше мій власний чоловік мене дійсно лякав. Та разом з тим це було… сумно. Але відступати…

– Вони виконували твій-таки наказ, Честере, – максимально спокійно і тихо промовила я, відчуваючи, як горло стисло від слів. Голос зірвався, і я мимоволі стисла серветку в кулаці, аби опанувати ці емоції. – Ти сам сказав, що моє слово вище за твоє. Я цим і скористалася. І буде ницо карати вірних слуг за те, що вони виконали твій-таки наказ.