22.2

І хай там що я б не дізналася за цей день про цю жінку (а приємного в тому було вкрай мало), проте мушу визнати, що не захоплюватися нею було просто неможливо. Втім, як і завжди. Може, тому моє серце обливалося кров’ю від болю через цю зраду?

Моя люба тітонька Жаннет… Гордовита постава, виправка істинної аристократки. Нехай вона не мала ні краплі дару, але одним поглядом змусила притихнути всіх присутніх. Навіть мій чоловік лише уважно і пильно спостерігав за кожним її рухом, немов чекав нападу і щомиті був готовий його відбити.

Змусити замовкнути не вдалося, як не дивно, лише лорда Вейренгая.

– Послухайте, леді… Таурен, – умисно підкреслюючи мій новий статус, почав Вейренгай, опанувавши себе і повністю ігноруючи тітку Жаннет. Немов… не знав її взагалі. Дивовижне лицемірство.

– Я слухала вас роками, мілорде, – зітхнувши і на мить заплющивши очі, переживаючи цю мить зізнання, від якого було однаково соромно і боляче, не дала висловитися я Вейренгаю. – Гадаю, настав час розповісти присутнім усе, з вашого дозволу. Хоча… – я мимоволі глянула на завмерлого, натягнутого, мов струна, Честера і сказала те, що справді відчувала: – Якраз ваш дозвіл мені й не потрібен.

І якщо лорд Вейренгай і мав намір заперечити, то, простеживши за моїм поглядом, розумно вирішив не погіршувати власне становище. Воно й так обіцяло незабаром стати жахливішим нікуди. Він це чудово усвідомлював, хоч і сподівався ще переграти все на свій лад. Проте все ж зробив крок назад, демонстративно поступаючись мені «сценою». І вже за мить змішався з присутніми.

– Пам'ять, шановні лорди, – почала я, глянувши на надміру бліду, але впевнену в своєму рішенні тітоньку, – дивовижна річ. Ми навіть не підозрюємо, скільки зберігається в нашій голові, допоки не дозволимо собі витягти з цієї скрині те, що там роками припадає пилом. Я гадала, що забула той клятий вечір назавжди. Там були біль, горе і абсолютне безсилля. Хіба таке хочеться згадувати? Хіба хочеться стрибати в темний колодязь, з якого можеш і не знайти виходу, якщо тобі немає кому подати руку, аби вказати зворотний шлях? Я гадала, що назавжди поховала спогади про той вечір і ніколи не повертатимуся до них. Але…

Мій погляд вп'явся в того єдиного, хто дав мені силу й можливість тут стояти. Хто вдихнув у мене достатньо сміливості, аби дізнатися правду. І тепер я була абсолютно впевнена, що зір до нього повернувся. І він навіть не кліпав, проводжаючи кожен мій крок, кожен рух, кожен подих. Він єдиний точно знав і відчував мене. Настільки, що я сама, здається, не знала саму себе. І це лякало й окриляло водночас.

– Знайшовся той, хто захотів і зміг простягнути мені цю руку. Провести через пітьму, в якій я боялася загубитися, і випустити правду назовні, – я перевела подих.

– То… Ви, міледі, згадали подробиці того вечора. Дуже шкода, що вам знову довелося через це пройти… – заговорив досить-таки молодий служитель Ордену в світлому балахоні. – Це був найнещасніший випадок…

– Нічого випадкового в нападі на нашу сім’ю не було, – досить резко обірвала я служителя. І вже гадала, що мене закличуть до порядку й вимагатимуть поваги, натомість він дійсно замовк, лише здивовано піднявши брову. Цікаво, чи дійсно цей подив був щирим? Чи просто майстерно зіграний? – Це було вбивство, лорде. Добре сплановане, цинічне і жорстоке вбивство.

– Дуже цікаво, – буркнув Глава Ордену, потираючи підборіддя. – Хоч не уявляю, кому вистачить сил і сміливості напасти на Заклинателя. То хто, на вашу думку, скоїв цей жахливий злочин?

– Певно, я, – не надто голосно, але чітко промовила тітонька, стиснувши верхів’я своєї тростини, але ані погляду не відвела, ані голови не опустила.

У залі на мить запала така тиша, що мені здалося, ніби я оглухла. А потім голоси залунали разом і звідусіль. Немов лавина, що сходить з гори і погрожує накрити тебе з головою, і хочеться закрити руками вуха, а краще вийти геть і більше ніколи не повертатися. Проте я стояла на місці, стискаючи папірець, який мені передала Ліден.

– Прошу, – почала я, піднявши руку, аби прикликати всіх до тиші. – Прошу не робити поспішних і упереджених висновків.

– Та про яку упередженість мова, якщо вбивця зізналася сама? – прогудів низьким басом кремезний чоловік, який більше нагадував найманця, аніж лорда.

– Боюся, все куди складніше, ніж здається, – зауважила я у відповідь. – Ми зазнали нападу Тіней через подарунки тітоньки Жаннет. І, якщо відверто, коли вона попросила про зустріч, я завагалася.

От тепер я все ж не змогла дивитися в сповнені осуду й гніву очі Честера. Адже я дійсно ризикувала, погодившись прийти до тітки. Відчуваю, що Честер мені це безумство ще пригадає і не раз.

Отримавши записку, яку передала Ліден, якийсь час я не могла наважитися навіть поворухнутися. З одного боку, мені варто було дотримуватися правил безпеки, адже ніхто не знає, що саме на думці у тітоньки. З іншого… в глибині душі я не вірила, що моя люба, добра, чудова тітонька, що стала моєю опорою і єдиною підтримкою після смерті батька, могла заподіяти мені лиха. Якби вона цього хотіла, то точно щось би та зробила, не чекаючи мого заміжжя. Зрештою, вона щиро раділа, віддаючи мене за Таурена. Немов знала, що саме поряд із ним я буду в безпеці. Я буду… А її таємниці… Чи може бути так, що я помилилася? Може, все було зовсім не так?

Мені хотілося просто поглянути їй в очі. Зрозуміти… Проте цієї миті я знову глянула на Честера й відчула, як його охоплює справжня лють. І мені не треба було бути віщункою, аби зрозуміти її причину. Хай там як – я ризикувала. Я страшенно ризикувала, наважившись погодитися на зустріч із тіткою. І, відчуваю, мені доведеться докласти максимум зусиль, аби місіс Лодсі зберегла своє місце економки після того, як допомогла мені вислизнути з дому, спіймати екіпаж… Страшно уявити, як вона хвилюється, чекаючи на мене зараз біля стін Цитаделі…