Розділ 22. Під вагою відповідальності

Немає нічого тяжчого, ніж вага відповідальності перед цілим родом. Перед живими і померлими. Перед старими і зовсім юними… Перед тими, з ким зв'язаний кров'ю, і тими… з ким зв'язаний душею.

Ніхто і ніколи не дізнається – і вже точно не зрозуміє, чого мені коштував перший крок у цій залі.

Кров шуміла у вухах, мов морські хвилі під час шторму, серце ледь не вилітало з грудей, а кожен подих на мить застрягав у легенях. І все ж я йшла, повторюючи про себе, що винна це батькові, сестрі, матері… і всім, чия кров тече в моїх жилах. І намагалася не думати про те, що зараз відчував мій чоловік, котрий явно не чекав від власної дружини подібного.

Навіть не дивилася в його бік, хоч дивним чином відчувала його присутність.

Я щосили стискала папірець із кількома фразами, написаними різким, нервовим і таким знайомим почерком, немов він міг вирватися й залишити мене на самоті. Я почувалася так, немов уперше виходила на сцену. Немов на мені – юній і недосвідченій – знову схрестилися сотні поглядів. Зацікавлених, скептичних, іронічних…

І якоїсь миті моя рішучість дала тріщину. Пальці, долоня, яку я підняла над артефактом, затремтіли. Здавалося, моєї сміливості не вистачить на те, щоб устояти на місці й завершити те, заради чого я взагалі сюди прийшла. Але погляд якось сам собою ковзнув по обличчях присутніх, безпомилково й лякаюче точно зупинившись на… моєму чоловікові.

У мене від страху подих перехопило. Адже я заприсягтися могла, що наші погляди навіть не схрестилися, а буквально сплелися. І… він точно мене бачив. Чітко і виразно. Це точно була не його звична реакція на мою появу. Чи, правильніше сказати, не лише вона. В його темних, мов сама безодня, очах був цілий світ. І одразу ж сталеве кільце, що стискало мої груди, тріснуло. Бо ж належав цей погляд точно не тому демонові, що вже намагався захопити його тіло.

Невже це могло означати, що до Честера повертався зір? Чи могло це бути правдою? Мені одночасно було радісно і страшно від цієї думки. Радісно за нього і страшно помилитися. І зовсім трошки, абсолютно по-дівочому, закортіло причепуритися, бути трошечки гарнішою для… Всемогутній, про що я взагалі думаю?

Дуже хотілося вірити, що він одужує! Та поки що те, що я бачила в його очах… Неймовірний спектр емоцій. Тривога, чи точніше… страх. І мені захотілося піднятися до нього, взяти за руку, ледь стиснувши, і сказати, що знаю, що роблю. Проте дозволила собі лише ледь помітну усмішку. І ще в його погляді була… рішучість рознести тут усе, щойно він відчує найменшу загрозу для мене. І обіцянка скандалу. Що ж, якраз останнє я йому також жадала влаштувати. Коли це все нарешті скінчиться. Поки ж…

Я перевела подих, прибравши долоню з відполірованого до блиску тисячами долонь юних Заклинателів каменя, і нестерпно зелене світло згасло, немов втягнулося в артефакт.

І я все ж усміхнулася чоловікові, перш ніж перевести погляд на голову Ради. Йому й сказала:

– Я можу отримати право слова в цій залі? – запитала я настільки чітко, що відверто запишалася власною витримкою.

Пальці мимоволі сильніше стиснули папірець. Проте голос – глибокий, переливчастий – розлився залою, торкнувшись кожного без винятку. Що-що, а керувати своїм голосом я вміла досконало. Навіть чорні тіні під стелею здригнулися й завмерли, прислухаючись до мене.

О, тепер я розуміла чому. Я взагалі тепер дуже багато чого зрозуміла. Як не гірко це визнавати…

– Міс Бердней… – почав лорд Вейренгай, навіть зробивши крок до мене.

Проте дуже скоро зупинився, наразившись на мій важкий і гострий погляд. О ні, мілорде. Більше я з вами в ці ігри не гратиму. Досить!

– Леді Таурен! – різонула я так різко, що той, хто звався батьковим другом, здригнувся. А я на мить стиснула руки в кулаки, ледь стримавши ту хвилю гніву, що піднялася в грудях цієї миті. – Ми вже, здається, обговорювали мій статус, лорде Вейренгай. Проте у вас на диво жахлива пам'ять для людини вашого віку та статусу.

Холодний, сповнений ненависті блиск в очах лорда Вейренгая я не забуду ніколи. Лише один удар серця – і він одразу ж опустив погляд, намагаючись приховати те, з чим не зміг впоратися. Але я бачила. Я знала. І тепер я розуміла, для чого це все було.

– Точно донька Рейвена, – крякнув хтось із зали.

Ще кілька днів тому для мене це було б жахливою образою. Зараз же… Пробач, батьку. Я була несправедлива до тебе. Втім, тут і зараз було не до компліментів і не до сантиментів.

– Ейверлін, це не місце для тебе, – зробив ще одну спробу достукатися до мого здорового глузду – ну чи моєї слухняності – Вейренгай, певно, сподіваючись на мою вдячність і колишній вплив. Проте він уперто не бажав визнавати мене заміжньою і тим паче леді Таурен, що відверто починало мене дратувати.

– Ви звертаєтеся до моєї дружини, лорде, – з трибун пролунав вбивчо спокійний голос мого чоловіка. І вираз обличчя лорда вмить змінився: з нього нікуди не поділася ані лють, ані ненависть, але це була абсолютно безсила злість. Людини, яка чітко усвідомлює, що вже програла. – Якщо вона хоче говорити – вона скаже все, що бажає.

Певно, саме цієї миті я усвідомила й оцінила, скільки мені дав лорд Честер Таурен. Він дав мені абсолютну владу, яку я помітила от саме цієї миті. В абсолютній тиші в залі, набитій Заклинателями і служителями Ордену, що притихли, давши якійсь жінці сказати те, що вона бажає. І мені від усвідомлення й хвилювання на мить стисло горло. Цікаво, чи була до мене в цьому залі бодай одна жінка, якій давали ті ж права? Сумніваюся.