Розділ 21. Цитадель

Честер Таурен

– Це неприпустимо! 

– Немислимо! 

– Це порушення всіх норм і правил!

Голоси служителів головної твердині і фортеці континенту піднімалися під високу стелю головної зали для нарад, відбивалися луною і поверталися назад.

Скільки років Чес провів у цих стінах? Вперше він переступив поріг Цитаделі, коли йому було вісім. Саме час, аби почати навчання. Особливо якщо батько вже віддав життя, захищаючи імперію від тіней.

Тоді Честеру це місце здавалося просто казковим. Вона дивним чином налякала своєю чорнотою зовні, але білий камінь оздоблення всередині робив її велично світлою. Високі стелі, під якими носилися підкорені, слухняні тіні. Стрілчасті вікна-бійниці. І яскраві мурали на стінах, що зображали події минулих століть: битви з тінями і демонами, і… сам Виворіт. Чорну безодню з яскравими іскрами в повітрі. Тоді Честеру Виворіт здавався страшним. Згодом він усвідомив, що все набагато гірше.

Служитель у чорному кітелі зі срібними нашивками Заклинателя зустрів його важким, уважним поглядом. Цю мить Чес запам’ятав на все життя. Чоловік був високий, підтягнутий, стриманий і величний. І світло так магнетично грало на його срібних ґудзиках. Сиве волосся, ідеально зачесане назад і зібране в низький хвіст… Він був схожий на батька. Принаймні на такого, яким його пам’ятав Чес. Хіба що щоку розрізав потворний, моторошний шрам.

Честер дуже хотів йому сподобатись. Але удостоївся лише короткого: 

– Може, щось із цього й вийде. Рада Цитаделі вирішить після того, як заміряють його потенціал.

Таурен пам’ятав, як йому було страшно, що його не визнають достатньо сильним і перспективним для навчання, а потім – і служби. Він мивоволі потягнувся до маминої руки, але сам себе зупинив, скинувши вище підборіддя і ступивши в головну залу Цитаделі з гідністю, якої чекав би від нього батько. Знав би він тоді, що то буде останній день, коли він ще зможе обійняти матір…

Але саме тоді він намагався не здригатися від голосів, що гули і різали, немов він увійшов у бджолиний вулик. Він відчував на собі погляди досвідчених Заклинателів і служителів Цитаделі. І намагався не показати, як стискалося в грудях з кожним кроком до вівтаря, на якому білим, м’яким світлом світився артефакт «Саттауса».

Здавалося, що кожен крок, кожен обережний подих закарбувався у Честера в пам’яті назавжди. І те, як поступово притихали присутні, коли він піднімався тими п’ятьма сходинками до вівтаря. Яка тиша запанувала в головній залі Цитаделі, коли він протягнув руку до відполірованої напівсфери. І те злагоджене, дружнє зітхання, коли нестерпно яскраве світло залило головну залу.

Його даром захоплювалися. Йому пророкували велике майбутнє. Його вітали. Чес і подумати тієї миті не міг, що то був тільки початок.

Бруд тренувальних майданчиків, біль, вічні синці, недосипання і холод. Часом йому здавалося, що гірше бути не може, але от їх піднімали серед ночі і знову кидали в темні лабіринти, де вони все більше втрачали людяність і все більше перетворювалися на монстрів. На ідеальних воїнів, які здатні вижити в пітьмі Вивороту, але аж ніяк не в реальному світі.

І якоїсь миті Чес усвідомив, що вже майже нічого не відчуває. А єдина жінка, що могла в ньому на той час пробудити бодай якісь теплі почуття, вже упокоїлася в сімейному склепі. Він все ж взяв її за руку. Крижану і мертву.

І от через роки знову в його серці зажевріло тепло. Тепло, пробуджене магічним, чарівним голосом, її силою, талантом, сміливістю і натхненням. Чи міг він відмовитись від неї? Ні! Чи зможе бодай хтось забрати її у нього? Тільки через його труп!

Чес потай окинув обережним поглядом залу, кільця лавок, що немов воронкою спускалися до центру. До того самого вівтаря, що колись відзначив його як Заклинателя неймовірної сили. Здавалося, що нічого з того часу не змінилося. Тільки він. От він змінився безповоротно. І всі ці служителі в чорних формах, і Заклинателі більше не викликали в нього того ж захвату і тремтіння.

Тепер він сам був серед них. І разом з ними… й окремо. Ще рік тому до його голосу прислухалися. Йому не сміли й слова поперек сказати. А тепер… Зібралися тут, аби засудити його? Спочатку несміливо. Короткі слова, тихі фрази. Але один за одним голоси ставали все гучнішими.

Звісно, були й ті, хто пам’ятав заслуги Честера. І вони ставали на його захист. І все це поступово перетворювалося на базарну площу в недільний ранок. І Чес все частіше задумувався над тим, що взагалі він тут робить? Чи не варто було послухатись своєї дружини й послати Цитадель разом з усіма її служителями демонові під хвіст? Впиватися її поцілунками, несміливими, але такими жаданими кроками йому назустріч…

– Може, ми перейдемо до суті справи? – не витримав Чес, навіть не сумніваючись, що буде почутий. – Озвучте причину зібрання, нарешті.

Коротка мить жаданої тиші. І зі свого місця піднявся Глава Ордену Аррен Самрон – столітній старий, який колись навіть кілька разів ходив на Виворіт, чим страшенно пишався. Проте, отримавши травму, залишився служити в Цитаделі. Чес вважав колись його справедливим і відданим справі. Тією людиною, на яку завжди можна було покластися. І саме зараз йому було вкрай цікаво, що саме скаже лорд Самрон.

– Честере Таурен, до Цитаделі надійшла скарга на вас, – потерши бороду і опустивши погляд на мить, промовив-таки Самрон. – Вас звинувачують у викраденні леді Ейверлін Бердней.