20.2

І нехай місіс Лодсі майже без вагань попрямувала виконувати мій, фактично, наказ, на душі спокійніше не стало. Відчуття невідворотності катастрофи висіло над головою, немов занесена сокира ката.

Певно, настільки безпорадною і розгубленою я не почувалася дуже давно. Роль господині маєтку Берднеїв давно зробила з мене цілком самостійну жінку, здатну приймати рішення і нести за них відповідальність. І нехай, часом, ця ноша була мені не під силу й дуже хотілося скинути її бодай на когось. Проте от з'явився той самий чоловік, котрий з легкістю звалив на себе всі мої біди, але разом з тим від моєї свободи не лишилося фактично нічого. І я просто кипіла від люті, усвідомлюючи це. І завмирала від тривоги, розуміючи, що фактично не здатна нічого зробити.

– Міледі… – буквально вирвав мене з роздумів, що згризали мій спокій, голос Ліден. – Леді Таурен…

І… о, диво, саме це змусило мене відмерти.

– Ліден, – видихнула я, намагаючись не розплакатися.

Я ніколи не дозволяла собі ані емоцій у присутності прислуги, ані зближуватися зі слугами. Це було неприпустимо і неправильно. Але Ліден була поруч стільки років, знала про мене більше, ніж рідна матір. Хоча це зовсім і не показник. Певно, будь-хто в місті знав про мене більше, ніж рідна матір. Та менше з тим… Ліден виявилася куди більшим, ніж камеристкою чи навіть помічницею. І тепер я це усвідомила. Чи доцільніше буде сказати: дозволила собі усвідомити.

Кілька кроків до дівчини, що застигла, схилившись у поклоні. І наплювавши на присутність економки, що, схоже, й під загрозою страти кімнату не покинула б, я міцно обійняла свою Ліден. Певно, потоптавшись по власній репутації. Втім, плювати.

На якусь коротку мить вона застигла, буквально остовпівши від розгубленості, але, впоравшись з емоціями, все ж дозволила собі несміливі, дуже обережні обійми у відповідь.

– Ох, міледі, – прошепотіла вона ледь чутно.

І, певно, хотіла сказати ще щось підбадьорливе, але не наважилася. І добре. Адже мій порив вона явно зрозуміла по-своєму і в мій жест вклала зовсім не той сенс. Тож…

– Все гаразд, Ліден, – відсторонившись, усміхнулася я. Але в її погляді не було й краплі віри моїм словам. А цього допускати ніяк не можна було. – Що привело тебе сюди так терміново? Щось із мамою?

– Ні-ні, – схаменувшись, мотнула вона головою, скосивши погляд на місіс Лодсі. Економка застигла біля дверей і, нехай зустрічі не заважала, але й наодинці нас лишати не мала жодного наміру. А я не мала права її про це просити. Принаймні, мені не хотілося наполягати на тому, чого вона все одно не виконає, разом з тим остаточно псуючи наші стосунки. – З леді Бердней все гаразд. Їй стає краще з кожним днем. Навіть попри… той прикрий інцидент з лордом Вейренгаєм… Сьогодні по обіді вона навіть виявила бажання прогулятися в саду. Міледі, ви навіть не уявляєте, як ми цьому зраділи! Місіс Марейн, що вже фактично втратила будь-яку надію, не змогла стримати емоцій…

– Це чудові новини, Ліден, – обірвала я свою колишню камеристку, відчуваючи, як неприємно кольнуло серце. Адже мені неймовірно хотілося бути поряд із мамою в такий значущий момент. Але поряд були лише слуги, і від цього на душі було особливо тоскно. – Ти ж не для цього приїхала…

Ліден зам'ялася, стиснувши край пояса своєї сукні, і знову зиркнула на місіс Лодсі. Проте, усвідомивши, що виставляти економку геть я не маю жодного наміру, все ж промовила, подавшись до мене ще ближче:

– Міледі, ви забули свої ліки, – вклавши мені в руку пляшечку, промовила Ліден. – Ваші мігрені… Я точно знаю, що без ліків вам зовсім ніяк не обійтись.

І Ліден, звісно ж, мала рацію. Ще зовсім недавно мене просто-таки з ніг валили напади головного болю. І часом без ліків я не могла навіть з ліжка піднятися. Але останні дні я не відчувала ані болю, ані навіть натяку на нього. Прокляття, невже і цьому була причина? І ця причина залишилася в моєму старому домі. Чи в спогадах, які вдалося відновити.

Прокляття! Я не знаю, що саме було метою цього всього. Але коли з’ясую… клянусь Всемогутнім, помщуся за все… абсолютно за все.

– Дякую, Ліден, – ледь не через зуби процідила я, стиснувши в кулаці свої ліки. – Ти дуже… дбайлива. Мені тебе дуже не вистачає. І гадаю, що ти не відмовишся змінити місце роботи і й далі виконувати обов'язки моєї камеристки?

Проте, попри мої сподівання, Ліден не так вже й зраділа пропозиції. Її погляд вильнув убік, і, здається, вона дещо зніяковіла. І ніби нічого такого – адже в маєтку Берднеїв її могло тримати щось особисте. Не сказати, що я була дуже уважна, але могла вона мати й стосунки з кимось із прислуги…

– Міледі, я буду безмежно рада знову служити вам, – немов через силу розтягнувши губи в усмішці, промовила-таки Ліден. – Щойно… – вона на мить замовкла, немов не наважувалася промовити вголос те, що хотіла. Але за мить кивнула на мою руку, в якій я все ще затискала пляшечку з ліками. – Вам краще одразу ж прийняти ліки. Головний біль може повернутися будь-якої миті.

І в погляді її було щось таке, що я просто кивнула.

– Дякую, люба, – намагаючись не видати настороженості й говорити рівно і спокійно, кивнула у відповідь.

– Я… Я до вас завтра прийду, міледі, – гаряче пообіцяла моя камеристка. – Обов'язково. А зараз мені час уже.

Мені ж лишалося просто ще раз кивнути, побажавши їй гарної дороги.