Розділ 20. Найбільший скарб чудовиська

За вікном стрімко темніло. Знову сунули хмари з Півночі, час від часу потріскуючи яскравими блискавками і гуркочучи громом.

Я стояла біля вікна і намагалась приборкати гнів та страх, що клекотали в грудях не гірше за ту негоду, час від часу спалахуючи з такою силою, що паморочилося в голові. Та, маю зізнатись, це були абсолютно марні намагання. Бо варто було пригадати наше розставання і від’їзд Тауренiв…

Прокляття, ніколи і нікого мені так не хотілося придушити, як свого любого чоловіка, коли він заявив, що мені не місце в Цитаделі. Навіть не вірилося, що за кілька хвилин до того я буквально плавилась в його руках і відповідала на запаморочливі поцілунки. І однією фразою: «Ти лишаєшся вдома!» – він розбив на друзки всю чарівність цього моменту. Все те крихке відчуття єднання… Здається, ми ніколи не досягнемо порозуміння. І коли здавалося, що він мене почув і зрозумів ще під час розмови в кабінеті батька, то… от він – результат. Ледь що не так – мене просто відсунули.

Гаразд… Нехай. Ймовірно, в цьому він дійсно мав рацію, і мені не варто було й намагатись напрошуватись у той візит до головного осередку Заклинателів, але… Якщо опустити те, що я мала цілком логічні й вагомі підстави не вірити служителям Цитаделі, мене відверто лякав сам факт цієї поїздки. Адже надто яскравими були тепер спогади про той зимовий вечір, коли я втратила сестру і батька. І мене до паралічу лякала думка, що я можу втратити ще й… Честера.

Хто б мені це сказав тиждень тому – я б в обличчя розсміялася. Але от він – неймовірний факт, який безглуздо заперечувати. Чи було це кохання? Я на цьому не розуміюсь і точно відповісти на це питання не здатна, мабуть. Але я точно готова була хоч горлянку вирвати за нього, хоч на Виворіт ступити.

Та й до всього… Я, в біса, взагалі не розуміла, якого облізлого демона мій чоловік мав зриватись і їхати в це… негостинне місце за першою ж вимогою його служителів. Він більше не служить Цитаделі і не повинен ступати на Виворіт. І взагалі, він уже більше нікому нічого не винен. Він віддав цій службі забагато, аби від нього ще мали право вимагати бодай щось.

Загалом, я боялася. Боялася до сліз, до крику, що застрягав у горлі разом із кожним подихом і якому я просто не мала права давати волю. І мені хотілося зробити бодай щось, а все, що могла, – стоять біля вікна, загорнувшись у тонку шаль і зачепившись поглядом за чорну хмару, що стрімко сунула на місто. Але… та кому я брешу? Саме в той бік простягалася жовта стрічка заміського тракту прямо до Цитаделі. І якщо придивитись, то, мабуть, можна було і гострі шпилі зі срібними прапорами на флагштоках розгледіти.

– Леді Таурен, – економка покликала мене так тихо і обережно, що я не одразу її й почула. – Міледі…

– Так, місіс Лодсі, – не обертаючись до жінки, видихнула я чи то втомлено, чи то дещо роздратовано.

– Ймовірно, я не маю права вам вказувати, але, міледі… вам необхідно повечеряти і відпочити. Ви скоро з ніг звалитесь просто.

І не посперечаєшся ж. Якщо врахувати, наскільки важкою була ніч, та й день не назвати спокійним, то я мала б дійсно валитись з ніг. Але натомість я немов скам’яніла на місці і не могла та й не хотіла навіть із місця зрушувати. Та що там… у мене не було душевних сил навіть погляду відвести від триклятих шпилів Цитаделі. Ну, чи від того, що я за них сприймала.

Проте, мабуть, саме тому, що я так і стояла на одному місці, навіть не удостоївши економку поглядом, і помітила найманий, не надто примітний, безликий екіпаж, що зупинився біля службових воріт, які вели до чорного входу для прислуги.

Не сказати, що це мало б мене дуже зацікавити. Хіба мало екіпажів зупиняється там щодня? Але за мить дверцята прочинились, і з цього абсолютно безликого екіпажу вислизнула моя люба Ліден.

Серце на мить зупинилось, стиснувшись, і ледь не обірвалось. Адже гарних новин із дому я справедливо вже давно не чекала. І якщо моя люба камеристка отак зірвалася проти ночі, то мало статись щось значуще.

Тривога, що скрутилася холодним змієм десь під серцем, підняла голову і вгризлася в душу. Вмить занімили і похололи пальці, і я мимоволі затамувала подих.

– Місіс Лодсі, проведіть до мене Ліден негайно, – зронила я, спостерігаючи за тим, як якийсь доволі молодий слуга заступив їй дорогу і з емоційністю крижаної глиби вислуховує її гарячкові пояснення. І от тепер я озирнулася на економку, що дивилася на мене круглими від здивування очима. – Негайно! Дівчина, покоївка з маєтку Берднеїв, що саме зараз намагається домогтися, щоб її прийняли. Впустіть її.

– Але… лорд Таурен заборонив впускати будь-кого в дім, коли його немає, – зам’ялася місіс Лодсі. – І вам не варто покидати маєток…

– І як ви мене зупините? Силою? – ошелешено запитала я.

Економка просто-таки відвела погляд, не відповівши на це запитання. А я задихнулася від обурення, усвідомивши, що мій любий чоловік зробив висновки з мого вранішнього приїзду до маєтку Берднеїв. Що ж… схоже, ми досягаємо порозуміння виключно на словах.

– І давно в нас таке правило? – намагаючись стриматись і не зірватись на ні в чому не винну місіс, запитала я.

Вона зам’ялася, стиснувши в руках кінці довгого чорного пояса, і, здавалося, не розуміла, куди їй очі подіти.

– Місіс Лодсі? – процідила я крізь зуби, буквально вимагаючи відповіді.