19.3

– Я божеволію від тебе, Ейверлін Таурен, – зізнався Чес. – Від твого голосу. Твого аромату. Для мене – неймовірне задоволення ловити звук твоїх кроків у моєму домі, твого дихання, особливо коли ти його отак затримуєш. Відчувати тебе поряд. Торкатись… І мені хочеться, щоб ти відчувала щось хоч віддалено схоже. Для тебе цей день – день, коли ти згадала про своє минуле більше, ніж, мабуть, хотіла. Але для мене це завжди буде день, коли ти вперше потягнулася до мене сама. Вперше по-справжньому мені довірилася. Тож, ймовірно, твій найгірший день для мене… стане найкращим.

Егоїстично. Але так щиро, що я не знайшла в собі сил дорікнути йому.

І мені так чітко пригадалася мить, коли я дійсно з власної волі потягнулася до Честера Таурена. Те бажання торкнутися його, в якому я собі відмовити не могла. І, може, я не відчувала чогось настільки ж шаленого, як мій чоловік, але… десь я його розуміла. Бо мені подобалося те відчуття. Мені подобалися його обійми і та надійність, що вони давали. І зараз мене, певно, не так уже й лякала обіцянка поцілунку.

– Дуже чесно і відверто, – промовила я дивно низьким, захриплим голосом. – Проте в мене було достатньо поганих днів, і цей… він однозначно не увійде до списку найкращих, але й поки не настільки жахливий. Виснажливий, емоційний, але трагедій не сталося. Тож…

Чес якось дивно хмикнув. І трохи відхилився, аби потім взагалі відкинутись на спинку дивана. І я несподівано відчула неправильність такого маневру. Він мав бути ближче, а не віддалятись.

– Тобі треба відпочити, – промовив він таким тоном, що треба було бути глухою, аби не почути ці фальшиві ноти в його голосі. – Важка ніч… і день…

І до біса все… Я подалася до нього сама. Швидко, рвучко. Надто сміливо навіть для Ейві Пташки, що вже казати про Ейверлін Бердней. Долоні ковзнули по затягнутих у кітель плечах, шиї. Пальці зарилися в не дуже довге на потилиці волосся. І я поглянула йому прямо в очі. От просто зараз я була майже впевнена, що в них розтанула та звична вже порожнеча. І спалахнув вогонь.

– Я… вам винна, лорде Таурен, – прошепотіла я не надто впевнено, ошелешена власною сміливістю.

І він ледь стримав усмішку, що так і просилася на його обличчя. Проте… й дурню було зрозуміло, що мене щойно відверто обіграли, віддавши право першого голосу. Обійняв мене за талію та одним ривком перетягнув до себе на коліна. Кричуще порушення всіх норм і правил етикету! Мої гувернантки свідомість би втратили від подібної сцени. Але їх тут не було. Тут не було нікого, крім нас, нашого важкого минулого і невизначеного майбутнього. Але ані про те, ані про інше мені думати не хотілося.

– Якщо готова розраховуватись… – хмикнув Таурен. Його долоні ковзнули вгору від талії, притиснувши мене сильніше до нього і вибиваючи залишки повітря з легень.

Не те щоб я була дуже готова… Але Берднеї боргів за собою не лишають. Тож я повільно, дуже обережно схилилася до його губ. Лише дотик. Лише мить… але кров помчала швидше жилами, а подих перехопило остаточно. І я й гадки не мала, чи правильно чиню. Адже поцілунки на сцені були абсолютно вдаваними. Від них не паморочилося в голові… І я вже збиралася припинити це.

Та хто ж мені дозволив би? Мить – і долоня Честера несподівано опинилася на моїй шиї, притягуючи мене ближче. А поцілунок… Це було якесь шаленство, а не поцілунок. Адже цілував тепер він, а не я. Шалено, нестримно і так… що від напливу почуттів я смикнулася, немов намагалася вирватись. Та куди ж там… Проте сам поцілунок змінився. Він став… ніжним. В ньому було стільки нестримної, нескінченної ніжності, що я мимоволі відповіла на нього, всотуючи цю ніжність, вдихаючи її. Адже тепер все здавалося правильним. До запаморочення… До зірваного дихання… До нестримного стогону насолоди… І жодної фальшивої ноти. Ідеальна мелодія, яку ми виконували дуетом.

Всемогутній, як я жила без цього неймовірного відчуття до сьогодні?

– Чесе, там… – увірвався в це шаленство голос Адама так несподівано, що я відсахнулася від чоловіка і вмить сховала обличчя на його плечі.

Я б сповзла з його колін, але була притиснута до його грудей з такою силою, що й намагатись не стала. І зрозуміла, що цьому була причина, адже невідомо коли, але він встиг розпустити зав’язки на моїй сукні… Яка спритність.

– О… – знітився Адам, але можу закластись, що він навіть не намагався приховувати усмішку, що відчувалася в його тоні. – Я нічого не бачив. І не дивлюсь. Дідько… Я труп?

– Яка несподівана здогадливість, – саркастично процідив Честер крізь зуби, не приховуючи  ані гніву, ані роздратування. – Скажи щось, що дасть тобі бодай шанс на виживання.

– А! Честере, нас там терміново в Цитадель викликають, – зовсім іншим тоном промовив Адам. – Обох і негайно.

І вся чарівність цієї миті розлетілася на друзки. А мені подих перехопило вже зовсім з іншої причини. Мене прошило таким страхом, що зашуміло у вухах. Адже геть не важко було провести паралелі…