19.2

Я почувалась не просто втомленою, а фактично розбитою, знесиленою. Мені вкрай потрібна була пауза у цих скажених подіях, що мчали лавиною з гірської вершини, намагаючись поховати одну надто наївну дівчинку під товщею болючої правди. І ця лавина змітала на своєму шляху все, що я довгі роки вважала незмінною, сталою істиною. Тепер же…

Інший погляд на ставлення батька. Правда про події тієї ночі. Недивно, що підозри щодо тітки Жаннет мене фактично добили. Здавалося, що в цьому світі не залишилося нічого стабільного і звичного. Колишнє життя лежало в руїнах, котрі вже не хотілося відновлювати. Та й чи був сенс? Може, логічніше було б будувати нове?

Я скоса глянула на свого чоловіка, і губи самі собою скривилися в іронічній усмішці. Що ж, гадки не маю, яких саме результатів він хотів досягти, але щось між нами стрімко змінювалося. І, маю зізнатись, я вже не була владна над цими змінами. Адже його ставлення до мене виявилося тією сталою величиною, що не змінювалася попри все, що відбувалося. І він мав усі шанси стати тим монолітом, навколо якого я вже готова була будувати свій новий світ… мабуть, готова.

Дивно… Але коли світ перевертається, сиплеться і розвалюється, то цінуєш навіть клітку, яка залишається міцною і надійною попри всі катаклізми. І неволя починає здаватися захистом… Та чи влаштовувало це мене? Чи згодна я була миритися з подібним ставленням до кінця життя?

Я впевненіше поглянула на чоловіка, що задумливо барабанив пальцями однієї руки по коліну, а іншою хоч і ніжно, але міцно тримав мене за руку, і зрозуміла, що, ймовірно, зможу змиритися з тим, що він для мене стане всім. Але річ у тім, що я цього не хочу. Хочу більшого для себе, ніж просто бути дружиною Таурена.

Він повернувся до мене несподівано, немов відчув мій погляд. Хоча про що я? Він відчув. Він відчував і розумів мене краще, ніж я сама себе розуміла. Якби ж іще прислухався до моїх бажань…

– А я думала, що найбільшою проблемою мого шлюбу буде виконання бридкого подружнього обов’язку, – не стримавши нервового смішку, сказала я, поставивши чашку на столик. Не сказати, що дійсно так вважала, адже моє життя не обмежувалося світом леді, поза яким цей самий обов’язку оспівували, а не засуджували, але зізнаватися у своїх пізнаннях я не мала жодного бажання. – Мушу визнати, ви, лорде Таурен, і тут мене зуміли здивувати. Про подружній обов’язок я вже навіть не згадую.

– Завжди до ваших послуг, леді Таурен, – усміхнувшись одним куточком губ, відвів на це Чес. – Але я щойно також гостро відчув, що якось не так у нас із вами подружнє життя почалося, – і скоротив між нами відстань так несподівано, що я затримала дихання.

Його подих ковзнув по шиї, щоці, і кров вмить прилила до обличчя, а з голови вилетіли всі думки, на диво лишивши ту єдину — я винна йому поцілунок. Сама ж погодилася на це.

– А мали б?.. – на диво сиплим голосом підштовхнула я його до продовження цієї відверто не надто безпечної розмови.

– В ідеалі, Ейві… Ми мали б кохатись, – абсолютно відверто і прямо промовив Чес таким тоном, що мені в грудях щось забриніло.

Ніби цією фразою він торкнувся якоїсь струни всередині мене, і вона з превеликою радістю відгукнулася, відчувши руку віртуоза. О, така відвертість не віталася у вищому світі, і як леді я мала б обуритися. Але та смілива Пташка, що щоночі втікала з дому, аби співати зі сцени про кохання, навпаки, була в захваті від цієї безсоромної щирості.

І вона вимагала вступити в цю гру. Піддатися емоціям, що обіцяли витіснити всю ту пітьму, що полонила душу. А я так довго тримала її в неволі, що вже сумнівалася, чи зможу приструнити.

– І я б переконав тебе, що не так це й бридко, – продовжив Таурен, вибиваючи своїм магічним у всіх сенсах тоном дрібні сироти у мене по тілу. – І не соромно, як розповідають гувернантки в сірих сукнях і з кислими виразами облич. І в цьому є своя… музика.

Чомусь я вірила в його слова. Може, тому, що відчувала, як відбиває ритм цієї мелодії моє серце, вже вступаючи в цю пісню і жадаючи своєї партії з вогнем і нетерпінням.

Як там казала тітка Жаннет? Подружжя – це гра дуетом? І нехай її слова, її настанови тепер віддавали гіркотою на язику, більш точного визначення придумати, здається, було просто неможливо.

– Дихай, Ейві, – прошепотів Чес.

Легко сказати, коли він так близько і так торкається мене, описуючи кінчиками пальців моє обличчя, вимальовуючи якісь знаки на шиї, плечі. І ці дотики були такими обпікаючими, і водночас… я не хотіла його зупиняти. Всі мої відчуття слідували тим шляхом, що малював на моїй шкірі Чес.