Розділ 19. Час віддавати боги

До маєтку Тауренів ми повертались мовчазні і розбиті. Принаймні я – точно. Мені в голові не вкладалось, що все це було реальністю. Здавалося, що от-от прокинусь і зможу просто видихнути, усвідомивши, що все зовсім не так. І подарунки від однієї з найрідніших мені людей… тітки Жаннет… не стали знаряддям вбивства мого батька і Равени. Певно, там мала б лишитись і я. Проте вижила дивом.

На жаль. О, я жадала відправитись до зловмисниці негайно. І зробила б це, якби Ліден не нагадала, що тітонька покинула місто у справах одразу після нашого з Честером весілля. Проте має повернутись ближче до кінця тижня. Як би ще себе не згризти до того часу підозрами і намаганнями її виправдати. Хоча… може, вона дійсно невинна? О, Всемогутній! Як у цьому розібратись?

Треба віддати належне, чоловіки з заспокійливими промовами до мене не лізли. Ані в екіпажі, ані коли ми повернулись до маєтку. Та навіть в кабінеті лорда Таурена панувала тиша, розбавлена хіба рівним цокотом настінного годинника.

– Ну… щиро вітаю, – першим все ж не витримав Адам, розкручуючи на пальці мою дорогоцінну мереживну маску, у котрій я стільки разів виходила на сцену. І гадки не мала, наскільки небезпечну річ одягаю щовечора. – Спільними зусиллями ви, схоже, не лише знайшли знаряддя вбивства, а й з особою змовника визначились.

Я стиснула невдоволено губи, розмішуючи цукор в давно охололому чаї, але цей рух мене на диво заспокоював і допомагав бодай якось думати. Хоч, клянусь Всемогутнім, якраз думати мені не хотілось взагалі. Не про те, до чого хилив Адам. Хоча… про що я? Не думати не вдавалось все одно.

Тітонька Жаннет… Подарунки того трагічного дня прислала моя люба, весела, іронічна тітонька, що з легкістю могла наплювати на всі правила вищого світу. Яка завжди мала десяток в’їдливих коментарів, що допомагали пережити найнудніші прийоми. Вона робила моє життя… стерпнішим. Вона допомагала знайти мені гувернанток. І підтримувала, коли у мами були зриви, а у мене просто закінчувались сили. Вона шила мені першу довгу дорослу сукню… Вона була мені ближчою за будь-кого в цьому світі. Тож… чи могла вона стати причиною… всього? Всемогутній, це просто не могло бути так.

Це було вже занадто для одного-єдиного дня. Мені взагалі хотілось зачинитись десь і просто виплакати всі сльози, що все ще стояли грудкою в горлі, заважаючи дихати, не те що говорити. Тому, певно, я мовчала. Не знаходила ні слів, ані сил для цієї розмови, яка відверто не клеїлась від миті, коли Адам просканував маску магічно. О, Всемогутній, я до останньої миті сподівалась, що помилилась. Як же боляче було мати рацію. Я не вірила… Чи не хотіла вірити… Цього просто не могло бути. Я б з легкістю погодилась, якби мені сказали, що це лорд Вейренгай. Але… тітка Жаннет? В голові не вкладалось. Навіщо їй було все це? Чому вона хотіла позбутись нас? Що такого ми їй зробили? І як їй вдавалось весь цей час вдавати з себе люблячу, дбайливу тітку? Проте, що, як це все — просто якась прикра помилка?

– Мені зараз здається, чи ти не надто задоволена результатами вашої ж роботи, Ейверлін? – не втримавшись, запитав-таки наш кузен, кинувши мою маску на стіл і вп’явшись в мене пронизливим невдоволеним поглядом. – Гадаєш, ми помиляємось?

– Я нічого поки не можу сказати, – не одразу підібравши слова, відповіла на це я. – Поки не поговорю з тіткою… Цьому має бути пояснення.

– Часто все надто прозаїчно, Ейверлін, – ніби вибачаючись, розвів руками наш любий кузен. – Люди часто йдуть на убивство, і причини банальні й однотипні: гроші, заздрість, страх, ревнощі… Щось з цього обов’язково підійде. Тож, порадіймо тому, що старий злочин розкрито і ти можеш жити абсолютно спокійно. Щойно, звісно, ми упіймаємо твою тітку і передамо її в руки правосуддя.

І Адам з абсолютно переможним і задоволеним виглядом взяв чашку й зробив великий ковток чаю. Мені ж в горло не лізло нічогісінько.

– Важко радіти тому, що єдина рідна людина, на яку ти покладалась роками, насправді… – я на мить замовкла, відчуваючи, що голос мене все ж підвів і збився на фальшиву ноту. – Не можу зрозуміти її мотивів, – відклавши нарешті ложечку на блюдце і взявши чашку в руки, промовила нарешті я. – Як вона могла так вчинити і жити після цього, немов нічого не сталось? Вона була поряд. Підтримувала, дбала про нас з мамою. Хіба так вчинила б людина, яка стала причиною… того, що сталось в Карвейському лісі?

– Почуття провини, Ейві, – зронив Честер, впіймавши мою вільну руку і ледь стиснувши мої пальці на знак підтримки.

На диво, він зрадив своїй звичці і сидів поряд зі мною, а не стояв біля вікна. І мені було трохи ніяково, але й разом з тим… не хотілось віддалятись від нього анітрохи. Що ж, лорде Таурен, ви можете собою пишатися: тепер я потребую вас як чогось абсолютно стабільного в цьому світі.

– Чес має рацію. Її просто могла совість замучити, – підхопив Адам, відкинувшись на спинку дивана і закинувши ногу на ногу, при цьому не спускаючи з нас однаково пильного і задоволеного погляду. – Зрештою, ви з тіткою не чужі люди. Вона чудово бачила ваші страждання і чудово усвідомлювала, що причиною стала саме вона.

Звісно, все сказане Тауренами було максимально логічним. Але я не могла і не хотіла приймати їхні доводи. Я хотіла виправдовувати тітку. Я потребувала цього.

– Її могли змусити, – прошепотіла я ледь чутно. І, зрозумівши, що ця версія подобається мені значно більше за ту, де тітка нас безсовісно зраджує, сказала вже куди голосніше: – Її могли ж обдурити? Чи змусити? Шантажувати, врешті-решт?! Чи, може… взагалі вплинули на неї магічно…