18.2

Усвідомлення мене буквально оглушило. І всі спогади, які ховалися в глибині моєї скаліченої пам’яті, хлинули буквально потоком.

Ніби я знову стою посеред вітальні, стискаючи томик із сухою трояндою замість закладки. Переглядаюся із замисленою Равеною і абсолютно нічого не розумію. Батько, що лише зиркнув на коробки в наших руках і стрімко піднявся на другий поверх. Стривожений. Або ж навіть розгніваний. Равена, що кинула йому вслід пильний погляд, та не промовила ані слова. Місіс Бейкрон переглянулася з містером Бейкроном та, понуро опустивши голову, відправилася на кухню, намагаючись приховати сльози. Містер Бейкрон, зрозумівши все без слів, поспішив готувати екіпаж.

– Мала бути заметіль, – глухо заговорила я, все ще ховаючи обличчя на грудях Честера і вдихаючи його аромат, ніби це допомагало мені залишитися в реальності, а не тонути в спогадах. – Зими в Карвейні справжні: морозні, сніжні. І заметіль там – не щось надзвичайне. Ми мали б залишитись і перечекати її в маєтку. Але батька терміново викликали в Цитадель. Щось сталося. Равена це розуміла. Я… була надто неосвічена, магічно не обдарована. І мені, звісно ж, ніхто і не пробував щось пояснити, але я це відчувала шкірою. Ніби передчуття бурі. Якби ж…

Горло вкотре перехопило, немов судомою, і все, що я змогла, – глибоко вдихнути, схлипнувши.

Честер не перебивав. Не змушував продовжувати. Він терпляче чекав, даючи мені зібратися з силами і думками. Хоч куди простіше було б дізнатися, про що я, перейти до суті і не втрачати дорогоцінний час. Але він терпляче чекав. Гладив мене заспокійливо по спині, немов одним цим жестом показував, що він поруч. І мабуть, от цієї миті я й усвідомила остаточно, що мені… пощастило з моїм монстром. З чудовиськом, котре готове знищити світ, але безмежно ніжне і терпляче до мене. І якби навіть світ провалювався цієї миті у Безодню, і всі тіні та демони вирвалися з Вивороту, він би й не поворухнувся, усвідомлюючи, наскільки мені потрібні зараз його обійми, його присутність і його мовчазна підтримка.

І це було так… важливо для мене і ошелешливо водночас, що я підняла на нього погляд, погладила кінчиками пальців вилицю, описала контур обличчя. Поголене підборіддя вже трохи кололося, але мені, на диво, це подобалося. Те, як сильно забилося його серце, віддаючи в другу долоню, і те, як він затамував подих, немов боявся розвіяти цю мить необережним рухом, не те що словом. І навіть той вогонь в його очах, природу якого я досі так і не зрозуміла… але, на диво, мені було цікаво й це. Мені несподівано подобалося в цьому чоловікові все більше. І це було так дивно і… мабуть, неправильно. Адже ж він забирав більше, ніж я могла йому дозволити взяти: звичне життя, сцену, саму можливість робити те, що я хочу. Проте так органічно і невимушено заміщував це собою.

Що ж… Вітаю, Ейверлін, ти офіційно заплуталася.

Тож я не придумала нічого кращого, ніж, виплутавшись з його обіймів, пройти до батькового столу, на ходу посунувши пальцем попільничку, опуститися в його масивне крісло, склавши руки під підборіддям, і продовжити. Сухіше, стриманіше і рівніше, ніж до цього. Але це не означало, що в душі моїй не бушувала справжня буря. Точно як та клята заметіль у Карвейському лісі.

– Заметіль почалася, коли ми перетнули не надто густий молодий підлісок. Стрімко стемніло, коні фиркали і іржали, відчуваючи недобре куди краще за людей. Батько правив ними сам, так нічого й не пояснивши. Равена також не поспішала ділитись своїми здогадами. Та від цього спокійніше не ставало… Мені було так моторошно, що всередині все хололо від жаху. Хотілося її розпитати, зрозуміти, але щойно я намагалася заговорити, вона зупиняла мене жестом. Немов будь-які звуки стали під забороною. Знаєш, вона була дуже гарна. Навіть тоді, в темряві екіпажу, зі страхом в очах, але з такою рішучістю на обличчі…

Сльоза все ж зірвалася з вій, прокотилася по щоці і впала на нерозпечатаний конверт з якимось черговим звітом – мабуть, зі стайні. Але досить рівний почерк, яким він був підписаний, розпливався і розмазувався. І я дала собі мить, аби зібратися.

– Все сталося так швидко, – глухо продовжила я, закривши обличчя руками. – Я майже нічого не зрозуміла. Коні заржали якось надривно, істерично, моторошно… Батько скрикнув. Спалахи. Запах… як… як у старому склепі.

Я важко зітхнула, прибравши руки від обличчя і глянувши на мовчазного Честера, що навіть не поворухнувся, залишаючись тут, але дозволяючи мені пережити це настільки і так, як мені було потрібно.

– Екіпаж затріщав. По ньому немов сині спалахи пішли. Запахло паленою шерстю, озоном. Батько наказав утікати. І… Равена смикнула мене за руку, витягуючи в темряву і заметіль. Пальці самі зімкнулися на тій ляльці, що лежала на сидінні, – я зітхнула. – Ми недалеко втекли. Я добре чула, як хриплять коні. Мені було так страшно. Здавалося, що весь світ розвалюється, мов замок із піску, на який накотилася хвиля. Я відчула, як поранило батька. Це таке відчуття… як удар у живіт. Бачила, як похитнулась і впала в сніг Равена, розкинувши руки. І Тіні… Їх було безліч. Чіткі, сильні, немов вони готувалися до цього прориву. Одна була особливо сильна… Гадаю, саме та, що намагалася нещодавно забрати твоє тіло.

Честер лише стиснув сильніше щелепи, а я… зрозуміла, що зроблю все, що можу і не можу, але не віддам тому демонові ще й… мого чоловіка.

– І я застигла так безпорадно і… так чітко усвідомлюючи свій кінець… І тоді Равена розплющила очі і прошепотіла одне слово: “Співай!”.

Сльози вже текли без зупинки і падали на стіл, остаточно розмазуючи все довкола. Але я лише судомно й глибоко вдихнула, перш ніж продовжити.