Розділ 18. Глибини її памʼяті

Всемогутній, дай мені сил це пережити. Знову.

Пальці самі собою стислися на жорсткій тканині його кітеля. Серце збилося з ритму, і я мимоволі облизала пересохлі від хвилювання губи. Від напруги по тілу прокотилася хвиля тремтіння.

– Ейві, так діло не піде, – зітхнув Честер, обійнявши мене міцніше.

І на диво, мені зовсім не хотілося його відштовхувати. Здається, його присутність і моя вроджена гордість – єдине, що зараз утримувало мене від банальної істерики.

– А як піде? – різко махнувши головою, запитала я. – Ти ж не думаєш, що я безмежно щаслива повторювати ці спроби відтворити в пам’яті найжахливіші моменти мого життя?

– Відтворимо тоді інші, – спокійно, на противагу моєму тонові, промовив Чес.

О, бачив би він у цей момент мій сповнений недовіри і сумнівів у його методах погляд.

– Спробуй мені довіритись, – продовжив він. – Зрештою, в моїх інтересах досягти результату.

– Гаразд, – кивнула я.

Гую Честера Таурена торкнулася ледь помітна підбадьорлива усмішка. А в очах знову блиснув той вогник, який уже не здавався грою світла чи моєю вигадкою. Проте думки про це вивітрилися, щойно Заклинатель заговорив.

– Для початку розслабся, – промовив Чес. Його голос змінився, став тихішим, але впевненішим, тембр заграв так, що я мимоволі завмерла, пропускаючи його через себе. – Усвідом себе тут, відчуй мене поряд. І прийми те, що тут ти в абсолютній безпеці і тобі нічого не загрожує, Ейві.

Абсолютним не буває нічого. Тим паче безпека. Але попри голос розуму, що все більше слабшав, моя хватка на його кітелі послабшала. Серце сповільнило ритм, а дихання стало рівнішим і глибшим. Немов моє тіло слухалося його краще, ніж мене саму.

– Довірся мені, маленька співоча Пташко, – прошепотів Чес.

І я, зробивши ще один глибокий вдих, кивнула, заплющивши очі. Дозволила темряві обступити мене, пронизати і потягнути в найстрашніші мої жахіття.

– Ти в заміському маєтку з батьком і сестрою, – попри мої очікування, промовив Честер. – На вулиці вечір. До приїзду посильного з міста ще прірва часу.

Він говорив, немов створюючи якусь особливу мелодію, грав на моїй свідомості, торкаючись невідомих мені чи успішно забутих мною ж струн пам’яті. І вона відгукувалася, бриніла, відтворюючи потрібну композицію. Затишну, трохи щемливу, спокійну. Сповнену теплом.

Ледь відчутна, мов шовкова шаль, хвиля магії прокотилася тілом, і щось у глибині моєї душі стрепенулося, обурилося. Але лише на мить. Адже майже одразу перед моїм внутрішнім поглядом спалахнув… вогонь.

– Що ти бачиш, Ейві? – пролунало так, немов струни торкнулися кінчиками пальців.

Цю мелодію хотілося підхопити, вплести свій голос у неї. Та що там, цьому відчуттю неможливо було протистояти.

– Вогонь, – відповіла я. – Камін розтоплений, і вогонь облизує сухі дрова. Вони потріскують, створюючи хаотичний ритм. Пахне батьковими парфумами, сухою трояндою в моїй книзі, шоколадом і малиновим пирогом. Місіс Бейкрон його готувала просто відмінно.

– Чудово, – обережно пролунало десь, немов в іншій реальності. – Ти сама?

– Ні, – мотнула я головою, точно як у тій неймовірно легкій юності. – Місіс Бейкрон досі впевнена, що в мені живе три тисячі бісенят, котрі тільки й чекають, коли вона втратить пильність. І тоді… від них можна очікувати чого завгодно. Але вона геть забула, що я вже доросла.

– Чомусь я навіть не здивований, – хмикнув той самий голос, і мені здалося, що промовив він це з доброю усмішкою. – Я б багато віддав, аби дізнатись про ту тебе більше, – а я мимоволі усміхнулася на ці слова. – То з ким ти там, Ейверлін? З місіс Бейкрон?

– Ні, – промовила я, роззирнувшись. І вітальня в нашому заміському маєтку стала немов… об'ємнішою. – Вона готує вечерю. Качку у вишневому соусі. Тут батько, читає якісь документи просто у вітальні. Він майже ніколи до нас не наближається, рідко обіймає. Але в такі вечори завжди сидить поряд. І я часом ловлю його погляд на собі. Задумливий і трохи сумний. Хоча з Равеною вони віднедавна стали ближчі…

– Ти можеш сказати, що то за документи? – давши мені мить, аби впоратись із гіркою образою, що мимоволі прорізалася в цій затишній мелодії, повернув мене в потрібне русло голос Честера.

– Ні… Але, зазвичай, це звіти, – видихнула я. – Він не любить їх, та читає з виразом неймовірної нудьги на обличчі. Проте зараз він похмурий і весь час зиркає на годинник.

– Тобі б пак, він на когось чекав?

– Можливо, – знизала я плечима. – Так… От зараз чути стук у ворота. Містер Бейкрон йде зустрічати гостя. А батько… Він дивиться вже тільки на двері. Мені більше не подобається в цьому домі, – мій голос стає різкішим, рванішим, а ця мелодія – тривожнішою. – Я знаю, що все буде як завжди. Батько поверне нас в міський будинок, а сам помчить в Цитадель. А може, й знову в рейд. І Равена знову поїде. Вона тепер не часта гостя в нашому домі. І також більше мене не обіймає. Каже, що це для мого ж блага. Мама зачиниться в кімнаті і буде плакати. А містер Вейренгай приходитиме на полуденний чай з цукерками і розпитуватиме про мої успіхи в навчанні. Він часто просить, щоб я йому співала, акомпануючи мені на піаніно. А я… не люблю йому співати взагалі.