17.3

Я застигла, вп’явшись поглядом у протягнуту до мене руку, не наважуючись ані наблизитись, ані піти. Неважко було здогадатись, до чого хилив Честер, та чи готова я була до цього?

Горло перехопило від спогадів, що накотили морською хвилею, і я звично стиснула в кулаки похололі долоні, немов намагаючись взяти під контроль власні емоції і власне життя. Але серце все одно колотилося швидко і тривожно. Воно знало. Пам’ятало і не хотіло повторення.

В мою пам’ять вже намагались зазирнути. Кілька досвідчених цілителів кілька разів пробували витягнути з моєї пам’яті події того триклятого вечора, і все даремно. Варто було лише торкнутись тих спогадів – і мене накривало пітьмою. Звісно, в цій пітьмі були якісь нечіткі образи, звуки, але при всьому бажанні я не могла зібрати це в якусь сцену. Бодай щось… Я щиро хотіла згадати, але… У що це виливалось? Дні, а часом і тижні несвідомості. Іноді – лихоманка. І чергова втрата голосу.

Чи готова я була знову пройти через спробу покопатись у моїй пам’яті? О, з радістю! Якби це мало бодай якийсь результат. Але хто мені дасть гарантії? Поки що все, що я відчувала, – подих того проклятого зимового вечора, завивання вітру, що тріщав гіллям дерев. І через це хотілось мені просто обійняти себе, аби втримати тепло, і… втікати якнайдалі звідси.

І точно так би й зробила. Просто соромно було перед Честером. Після всього, що він зробив для мене. Для моєї сім’ї.

– Сумніваюсь, що з цього щось вийде, – буркнула я, все ж обійнявши себе руками за плечі, та відвела погляд, аби не видати того сум’яття і… трохи сорому за свою боягузливість і нерішучість, що піднялися у грудях. – Можливо, буде куди краще діяти за логікою. Але без магії! – вмить схаменулась я, зиркнувши на Честера.

І, певно, мені здалося, що на його губах на якусь коротку мить майнула тінь усмішки. Так швидко і невловимо, що я не бралась стверджувати, що вона взагалі була. І, напевне, тому я продовжила сухіше і роздратованіше, ніж до цього. Ніби засоромившись свого страху:

– Досить уже магії в цьому домі. Від неї все одно одні біди.

– Не завжди, Ейві, – заперечив у відповідь Чес. – Часом магія – досить-таки корисна річ. Зрештою, ми просто.. спробуємо. Щойно тобі стане незатишно, страшно… одразу ж припинимо і будемо шукати підклад навпомацки.

І от тепер на його губах таки з’явилась усмішка. Впевнена і заспокійлива. І, на диво, паралізуючий липкий страх, що чатував нагоди вгризтись в мене, щойно дам слабину, відступив. Не пішов, а скоріше причаївся.

– Якщо не вийде… – прошепотіла я, все ж перевела подих і… зробивши кілька рішучих кроків до свого чоловіка, вклала долоню в його руку. – Ми просто пошукаємо… так.

– А як вийде? – стиснувши мою руку так, ніби упіймав її в капкан, запитав Честер. – Що тоді?

І я підняла на нього повний нерозуміння погляд, намагаючись зрозуміти, до чого це запитання. І Чес не став тягнути.

– Поцілунок, Ейві, – прошепотів Чес таким тоном біля моєї скроні, що мені мурахи по шкірі пішли, а серце збилося зі звичного ритму.

– Я вам і не забороняла мене цілувати. Ви цілком можете вимагати від мене всіх подружніх обов'язків, лорде Таурен. Це прописано в нашому шлюбному контракті, – роздратовано буркнула я, зрозумівши, що мої щоки заливає рум’янцем.

– Ні, кохана. Поцілуєш мене ти!

– Тобі не здається, що не час для наших стосунків зараз? – запитала я, намагаючись приховати несподівану розгубленість за різким тоном.

– Для наших стосунків завжди час, Ейверлін. Для мене ми і наше майбутнє – завжди на першому місці, – промовив Чес. Що ж, я це й так розуміла. Відчувала якось інстинктивно. Проте почути це виявилось дуже… хвилююче. – То як? Домовились?

Слова, промовлені вкрадливим тоном і низьким, трохи хрипким голосом, змусили мене буквально затамувати подих. Хоч, здавалося б, що такого він сказав? Я з Ліамом цілувалась на сцені безліч разів. І навіть у “Мадонні з піску” цілувала його фальшиво-мертве тіло після арії “Поцілунок смерті”. І жодного разу не шарілась аж так. І малодушно потішилася з того, що він не бачить мене цієї миті.

Адже аби опанувати власний голос, що брав нетипові для нього ноти, мені знадобився час. Буквально кілька ударів серця, але все ж…

– Ви, лорде Таурен, для початку спробуйте все ж витягнути з моєї побитої, мов старе дерево термітами, пам'яті бодай щось суттєве. Вже потім…

– Потім ти мене поцілуєш, – підчепивши моє підборіддя, Честер описав великим пальцем моє підборіддя так ніжно і так хвилююче, змусивши мене вкотре збитися з думки.

Що взагалі відбувається? З яких пір мене почала хвилювати близькість із цим чоловіком? Мала б лякати ж? Ще вчора лякала! Що він робить зі мною? І як?

Я пильно глянула в обличчя свого чоловіка. І знову це відчуття, ніби в його очах майнуло щось… точно не порожнеча. Проте не сказати, що цей здогад мене бодай якось порадував. Згадуючи події минулого дня…

– Честере, сподіваюсь, я цілуватиму саме тебе, а не якогось чергового монстра, що надумав оселитись в твоєму тілі? – якомога нейтральніше запитала я, але, зізнатись, стало вкрай тривожно і страшно.

Що, як той демон просто причаївся і чекає нагоди зайняти тіло сповненого сили Заклинателя? На що мій вимушений, але все ж чоловік незвично відкрито і щиро посміхнувся.