17.2

Чи одразу я усвідомила почуте? Власне, до розуму доходило все куди довше, ніж до… тіла. Воно вмить заціпеніло, похололи руки і ноги, а груди скувало з такою силою, що навіть той єдиний життєво важливий подих не вдавалося проштовхнути в легені. Немов повітря стало знову таким же холодним, отруйним, як у тому зимовому лісі. Здалося, що воно смердить навіть так само – потойбіччям. Здавалося, ще мить — і десь поряд скрикне крук, затріщить гілля від пориву вітру.

О, всемогутній! Я очікувала почути все що завгодно. Була готова до того, що ці двоє навіжених тут знову збираються прикликати якісь тіні, демонів, короля пітьми… та кого завгодно! Провести темний, заборонений ритуал. Принести когось у жертву, нарешті. Але не таке.

Підклад… Те, що відкрило пробій між світами. Все ще тут. Поряд. В цих стінах…

О, всемогутній! Одним цим словом Честеру вдалося похитнути мій світ. Принаймні ту частину, котру я наївно вважала безпечною і надійною. Зараз же вона з тріском кришилася, провалюючись у безодню, погрожуючи затягнути мене за собою.

Мене немов відкинуло назад на роки. Хотілося кричати. І плакати. І… але горло перехопило так, що я не змогла навіть прошепотіти нічого.

– Тс-с-с! – безпомилково відчувши мою паніку, Чес ривком підтягнув мене до себе і обійняв, буквально змушуючи мене відчути його силу, його тепло, його підтримку.

І я не мала сил на спротив. На всі протистояння між нами. Я не мала сил ні на що. І разом з тим була вдячна і за тепло, і за тишу, розбавлену лише рівним ритмом його серця. Певно, якби він сказав бодай щось, я б розплакалася або спалахнула від гніву чи паніки. Натомість…

Пальці самі вчепилися в сорочку того, хто став моїм чоловіком, покаранням, моїм монстром і моєю… стіною, що готова була витримати все заради мене. Осаду ворогів? Бурі? Катастрофи? Зараз він випромінював таку впевненість і силу, що я мимоволі перейняла їх, повільно проштовхнувши таки кляте повітря в легені. І дуже гостро відчуваючи тепло його долоні, що так заспокійливо, впевнено і надійно гладила мене по спині, розганяючи те кляте відчуття, ніби мороз вгризається мені знову вздовж хребта.

Хто б міг подумав, що в його обіймах я зможу віднайти свою рівновагу? Але Честер Таурен безкомпромісно заповнив собою моє життя і відкривав таємниці, про котрі я й сама не здогадувалася.

Дозволивши собі ще одну маленьку слабкість, ткнулася носом в його груди, глибоко вдихнула аромат його парфуму. І різким ривком відсторонилася від нього.

– Тобі не обов’язково тут знаходитись, – промовив Чес, не намагаючись знову мене обійняти чи навіть наблизитись. Даючи мені той простір, котрий мені був потрібен.

В його голосі не було того принизливого жалю, котрим були просякнуті слова десятків тих, хто вважав за обов’язок відвідати вдову і доньку лорда Берднея. І це чудово. Я б не витримала ще й цього. Прокляті демони, він навіть це усвідомлював і розумів. Відчув.

– Це вже ні, – зі злістю процідила я крізь зуби, на мить заплющивши очі і усвідомлюючи, що прийшов гнів на зміну тому страху, що не пішов за ці роки, ні. Він просто терпляче чекав нагоди знову вчепитися голодним звіром у ту маленьку Ейверлін. – Я щойно дізналася, що… ймовірно, всі ці роки жила в домі, де спокійно собі існує причина смерті мого батька і сестри. Те, що хай і опосередковано, але скалічило матір і зруйнувало моє життя. І ти гадаєш, що я зможу піти? Це мій дім, Честере! Це все ще мій дім!

Останні слова я ледь не викрикнула, розвернувшись і глянувши на свого чоловіка, що задумливо барабанив пальцями по спинці крісла, про щось роздумуючи і щось зважуючи. І гадки не маю, що він там собі думав у цю мить. Але я відступатись ні на крок не збиралася. Це все було надто вже… особисте.

– Що ж, моя рішуча леді Таурен, – зронив він виважено і тихо. – Не бачу жодної причини не долучати тебе до пошуків. Зрештою, хто, як не господарка цього маєтку, зможе зрозуміти, що саме ми шукаємо.

Я не одразу відповіла. Певно, не очікувала, що він так швидко погодиться. Я судомно готувалася до сутички, а не до… безумовної капітуляції мого чоловіка.

– Що я можу зробити? – прочистивши горло, адже голос чомусь зрадницьки захрип, запитала я якомога спокійнішим і діловішим тоном. – І що саме ми шукаємо?

О, я готова була перевернути цей дім догори дриґом, але знайти ту прокляту річ. І знищити. Спочатку її, а потім того, хто нам це підсунув.

– Тут тобі краще знати, Ейві, – не одразу, але все ж промовив Чес, пройшовши до вікна і глибоко вдихнувши свіже після дощу повітря. – Маєш згадати, що тоді було при вас. Ти вже тоді мала якісь магічні сили. Могла відчути коливання чи ще щось. Спробуй пригадати…

Я судомно, глибоко вдихнула, стиснувши руки в кулаки.

– Я майже нічого не пам’ятаю про той день, – зізналася я ледь чутно. І мені стало так… соромно. – Мене допитували вже. Щойно я змогла…

– Говорити? – повернувшись до мене, Честер сів на підвіконня і склав руки на грудях.

– Так. Але навіть кращі цілителі нічого не змогли витягнути з моєї пам’яті. Короткі, мов спалахи, спогади. Всього кілька миттєвостей. Немов я сама не бажаю це згадувати.

– Що не дивно, – промовив Чес. – Це явно не те, про що хочеться пам’ятати.

– Але треба, – відрізала на це я, закусила губу, глянувши на свого чоловіка, і промовила вже майже як прохання: – Мені треба все згадати.