Розділ 17. Подарунки з минулого

Двері зачинились із тихим, ніби переляканим стукотом. Немов навіть їм було страшно привернути увагу розгніваної колишньої господині… Хоча про що це я? Страшно було Адаму. І досить-таки небезпідставно. Адже не пам’ятаю, коли я була більш розлючена, ніж тієї миті. Та я просто кипіла від люті.

А хто б не був? Важко залишатись байдужою і холоднокровною, коли ти півночі не спала, час від часу прогулюючись коридором і прислухаючись, чи не б’ється в агонії твій чоловік. І лише маленька слабкість – кілька годин сну вже після світанку. А він… він…

Та я придушити його була ладна. От просто тут і зараз. І його, й Адама за компанію. Гаразд, Честер страждає на самозгубні ідеї, але ж наш любий кузен здавався мені досить розсудливим. Чи не він ще вчора велів приглядати за головою роду Таурен? А сам… І все б нічого, якби мого єдиного і неповторного не потягнуло на місця нещодавніх пригод.

Що я відчула тієї миті, як дворецький не надто охоче, але все ж відповів на питання, де подівся господар дому? Страх. Дивно це визнавати і дуже… спантеличливо. Але перше, що я відчула, усвідомивши, що Честеру Таурену не сиділось вдома і він навіщось відправився знову в маєток Берднеїв, був… страх. Такий, що піднімається з глибин пам’яті, пахне морозним лісом та смертю і паралізує. Вкриває кригою все всередині, і ти не можеш ані поворухнутись, ані навіть вдихнути. І нехай це швидко минає, нехай йому на зміну приходить полум’яний гнів. Цієї короткої миті зазвичай вистачає, аби усвідомити всю свою безпорадність… І я ненавиділа Честера за те, що змусив мене пригадати це відчуття. І ненавиділа себе за те, що й досі це відчувала.

Всемилостивий, мені як ніколи хотілось зараз вимістити весь той страх і безсилля на своєму чоловікові. Вдарити. Накричати. Запустити по ньому… та навіть тією попільничкою. Улюбленою батьковою, до речі, тож невелика й втрата. Мене вона все одно завжди дратувала.

Натомість я стояла, дивилась на нього і, сама того не бажаючи, намагалась зрозуміти… як він. Як почувається? Чи минули наслідки його чаклунства? Чи… І сама не могла себе зрозуміти. Адже він мені навіть не подобався. Я його практично ненавиділа за те, що позбавив мене того, що я любила найбільше в житті, і… остерігалась. Тож… коли стався той злам? Коли він ризикнув собою заради моєї сім’ї? Чи раніше? В ніч після нашого весілля…

Прокляття, про що я взагалі думаю? Цей чоловік вдерся в дім моєї матері без мого на те дозволу. Навіть не поставивши мене до відома. І плювати я хотіла, як він себе при цьому почував. Це я для нього – центр всесвіту. Він для мене… хто він для мене?

Я на коротку мить заплющила очі, намагаючись опанувати емоції. І мені здалось, що відчуваю погляд Таурена на собі… Такий, що тілом помчали мурахи. Здавалось, я навіть можу точно описати, за яким маршрутом цей погляд по мені пройшов. Знизу вгору, зупинившись на обличчі… Але це ж… дурня. Цього не може бути.

Глибокий вдих. Повітря в кабінеті здавалось густим і важким, так звично пахло пилом і застарілим тютюновим димом, що не вдалось вивітрити за роки після смерті батька. Видих. Я розплющила очі, але подивитись прямо на чоловіка не наважилась.

– Сподіваюсь, я почую пояснення твоєї… безглуздої, божевільної і… – мені на диво тяжко було говорити спокійно. І загалом… говорити. Горло зрадницьки стискалось. І це відчуття дивувало мене навіть більше, ніж ірраціональне рішення відправитись по слідах чоловіка ще до того, як дізналась, що він тут. В нашому з мамою домі.

– Скажіть мені, лорде Таурен, хто дав вам право вдиратись в цей дім без дозволу? І навіть не поставивши до відома мене – вашу дружину! – вдавшись до офіційного звертання, аби не накричати на нього, промовила я. Та як би не намагалась стримуватись, гнів у моєму голосі все одно проривався.

– Шлюбний договір, леді Таурен. І обов’язки вашого чоловіка, – відповів він хоч і не одразу, втім досить спокійно. Та що там, навіть зухвало і насмішливо.

– Знущаєшся? – процідила я крізь зуби, ледь впоравшись з черговою хвилею гніву, що стиснув груди. – Ти мав би бодай поставити мене до відома. Що взагалі за ненормальна ідея була заявитись в цей дім? Ще й після… вчорашнього? Ти…

Я все ж не змогла сказати те, що мала. Заплющила очі, судомно вдихнула, майже схлипнула. І здригнулась всім тілом, коли його долоні лягли мені на плечі, пройшлись вздовж тіла вниз. А за мить я опинилась в його обіймах, теплих та надійних. А ще – безпечних. Попри все. Попри його непримиримість, паскудний характер. Його тяжіння до ризику, від якого, як виявилось, мені в жилах кров то стигне, то кипить. Мені було безпечно з ним поряд.

Це відчуття, котрого я ніколи не мала, – важливості для чоловіка, якого любиш. Те відчуття, що вперше народжується в доньці, коли вона відчуває любов і підтримку свого батька. І потім ти несеш це все своє життя. І от цієї миті, в обіймах все ще чужого мені чоловіка, крізь кригу самоконтролю, страху втрати і недовіри пробивався той слабкий, тендітний росток. Кохання? Його може не бути. Його може взагалі не існувати в сімейної пари. Але довіра. Повага. Відчуття абсолютної захищеності…

– Пробач мені, – тихий, трохи хрипкий голос пройшовся блискавкою по оголених почуттях, по вивернутій навиворіт душі. Легкий поцілунок біля скроні скоріше обпік, ніж зігрів, але мені на диво не хотілось відсторонитись. Хотілось втиснутись, обійняти у відповідь, впевнитись, що він нікуди не подінеться. – Якби я знав, що ти настільки за мене хвилюватимешся, то щонайменше пояснив би все тобі особисто. Все ж, я гадав ти розгніваєшся за те, що я потривожив твою матір. Але тобі вдалось мене здивувати і присоромити. Пробач…