16.2

– Що я завжди в тобі обожнював — так це вміння ставити завдання, брате, – кинув роздратовано через плече Адам, навіть не намагаючись приховати, що вся ця затія йому страшенно не подобається, повільно крокуючи спочатку вітальнею, а тільки потім штовхнувши двері в кабінет господаря.

Обидві кімнати немов завмерли в часі. Ніби все ще плекали надію дочекатись свого законного господаря. Навіть масивна попільничка і портсигар лежали на краю столу, терпляче чекаючи, коли в двері увійде лорд Бердней. Тут не відчувалось жіночої присутності, немов Ейверлін почувалась тут самозванкою і не наважувалась змінити бодай щось. Масивні меблі з темного дерева на позолочених ніжках, картини, що зображали якісь баталії, частіше — битви з тінями і демонами, темні шпалери, темні портьєри. Камін топили, певно, востаннє в день весілля господині цього дому. Та й не провітрювали тут, мабуть, із того самого часу. Тому повітря тут було важке, вологе і пахло пилом та трохи димом.

Адам окинув поглядом письмовий стіл, на якому рівними стосами лежали папери, стояла чорнильниця з магічним пером. Дорога річ, за яку артефактори драли три шкури, адже документи, підписані цим пером, підробити неможливо. Адам це знав точно, адже мав таке ж. Проте чомусь і воно, здавалось, не належало Ейверлін.

– Просто дуже в тебе вірю і впевнений, що ти швидко зрозумієш, що саме нам шукати, – з усмішкою запевнив Честер, увійшовши слідом за кузеном у кабінет. На мить зупинився, потягнувши носом, немов принюхуючись, проте лише скривився від усе того ж не надто приємного букета.

– О, це вже ні. Ми так не домовлялись, Чесе, – піднявши руки захисним жестом, промовив Адам, зробивши мимоволі кілька кроків назад і впершись спиною в стіну. – Я взагалі тут з тобою просто за компанію. І дружині твоїй так само скажу, коли вона про все дізнається і влаштує тобі справжній скандал.

Якщо Адам намагався цими словами роздратувати свого кузена, то досяг абсолютно протилежного результату. Честер на мить заплющив очі і мрійливо усміхнувся. Немов сам факт майбутнього скандалу його невимовно тішив.

– Ніколи не зрозумію цих ваших стосунків, – правильно розтлумачивши вираз обличчя Чеса, буркнув Адам, закотивши очі і, ривком відірвавшись від стіни, вийшов у центр вітальні.

– Зрозумієш, – заперечив Честер, наблизившись до вікна і відкривши віконниці, глибоко вдихнув напоєне ароматами сливового цвіту і мокрої землі повітря. – Закохаєшся без тями — і все зрозумієш.

– Це вже якесь взаємне знущання, а не кохання — радіти навіть тому, що твоя дружина тебе бажає прибити.

– Будь-що, часом, краще за байдужість. Вона — найстрашніша. Все решта… Буває так, що радієш будь-яким щирим і сильним емоціям власної дружини, навіть якщо вони далекі від дійсно бажаних, – якось мрійливо промовив Честер, рефлекторно потерши ліву щоку. Немов усе ще відчував на ній не по-дівочому важку руку Ейверлін. І тут же схаменувся: – Менше з цим, ми тут не для того, аби обговорювати моє особисте життя. Вкотре. Мені вже починає здаватись, що воно хвилює тебе куди більше, ніж варто було б, – Адам на це тільки фиркнув і скривився, тому Честер продовжив спокійно і рівно. – Тут ми для того, аби знайти підклад. Я вірю в тебе як ніхто. Ти в цьому — найкращий.

– Міг би і без лестощів обійтись. Знаєш же, що я ненавиджу це, – пробурчав молодший Таурен. – І магічний пошук також ненавиджу. Мені здається, що часом я вже й тебе починаю тихо ненавидіти, – несподівано кинув зопалу Адам, але одразу ж засоромився і перейшов до справи. – Є бодай якісь підозри, що саме мені потрібно шукати?

– Скоріше за все, – задумливо заговорив Честер. – Це щось не надто велике, не надто примітне. Те, що можна залишити на видноті, і воно не привертатиме зайвої уваги. Щось пам'ятне, але не надто цінне. Те, що могла б біля себе тримати зовсім юна дівчина, можливо навіть дитина. Ейві ж було тоді десь тринадцять, так? Це цілком міг бути памʼятний подарунок з дитинства.

– Тобі нагадати, що я не надто люблю дітей? До миті, поки вони не будуть представлені на першому балу, принаймні. Більш того, вони мене дратують, – пересмикнувши плечима, пробубонів на це Адам, окидаючи поглядом кабінет і намагаючись зрозуміти, що це може бути, не застосовуючи магії. – Відчуваю, що обмежусь одним обов'язковим спадкоємцем, і того виховуватиме моя дружина.

Адам спробував уявити себе в ролі сім'янина. Проте навіть його фантазії на це не вистачило. І він, скривившись, облишив цю марну справу.

– А я хочу дітей, – несподівано зізнався Чес, з подивом усвідомивши, що дійсно хоче. Не просто спадкоємців, як того вимагає від нього обовʼязок, а їх продовження. Його і Ейві. – Схожу на неї дівчинку точно хочу.

– Тобто — схожу на неї? – зачепившись за сказане, доволі різко розвернувся до кузена Адам. – Ти… бачив Ейві?

– Не треба бути зрячим, аби зрозуміти, що дівчинка буде куди красивішою, якщо успадкує риси обличчя матері, – промовив обережно Чес.

Так, йому хотілось прокричати на весь світ, що йому пощастило — він все ж зміг бодай на кілька миттєвостей побачити свою Пташку. І, здається, мав можливість повернути зір. Але що, як… ні? Страшно повірити самому? Страшно озвучити і помилитися…

– Ну, це так, – погодився Адам. – Головне, аби характер їй твій не дістався. Гаразд… Повернімось до нашого підкладу. І мушу все ж повторитись — я й гадки не маю, що може тримати при собі дитина. І що не привертатиме до себе уваги. Лялька? Книжка? Стрічка... Шпилька, врешті-решт.