Розділ 16

Місто тонуло в ароматі квітучих плодових дерев і післягрозового озону. Пахло дещо прибитим пилом, свіжою здобою та трохи кавою. І зовсім краплиночку — мулом від повноводної, але не надто чистої річки, що зміїлася між багатим кварталом і кварталами бідняків.

Від цих запахів Честеру дещо паморочилося в голові і лоскотало у горлі, але як ніколи раніше він вдихав аромати міста, насолоджуючись його протиріччями і недосконалістю.

Воно старанно струшувало з себе наслідки негоди. Шуміла вода в стоках, відтирали замизкані вітрини торговці. Носились вулицями хлопчаки, викрикуючи газетні заголовки і розмахуючи ними над головою.

Дорогий критий екіпаж ледь погойдувався, повільно рухаючись вуличкою під мірний стукіт копит пари породистих чорних коней.

Честер ледь не вперше не намагався сховатися в глибині цього екіпажу, відгородившись від міста та й усього світу загалом, а все більше визирав у вікно.

Ні, світ не заграв барвами, не набув об’ємів, але бодай отримав якісь контури. Не надто виразні, немов зіткані з темних відтінків сірого. Проте вони були. Честер ловив ці контури із завзяттям і захопленням малої дитини. Щастям людини, що отримала другий шанс. І він хапався за нього, боячись не те що очі заплющити, а навіть кліпнути й знову зануритись у непроглядну темряву. Страшно було до тремтіння, але цьому страхові він також на диво радів.

Схоже, бодай заради цього варто було пережити спробу захоплення його тіла.

І ще — заради того, щоб бодай один раз побачити свою… дружину.

Чес мимоволі ледь помітно усміхнувся, відтворивши її образ у пам’яті так детально, немов знову вдивлявся в її обличчя. Чи такою він собі її уявляв? Важко сказати. Адже жінка, що полонила наймогутнішого Заклинателя континенту, для нього була зіткана з тембру голосу, запаху, тепла і шовковистості шкіри. І так, Чес уявляв її, проте це був настільки неясний образ, що він охоче поступився місцем неймовірному оригіналу, розтанувши і не залишивши по собі й тіні.

Вона виявилась гарною. Для когось, можливо, просто черговим милим обличчям, для Честера – найпрекраснішою жінкою, що йому доводилось зустрічати. Великі темні очі, трохи хвилясте шовкове темне волосся, ніжні риси обличчя, пухкі губи, порцеляново-біла шкіра – все це зібралось в ідеал. Його особистий ідеал.

Що ж, хотів демон того чи ні, але він додав Честерові сил і бажання вигризати своє майбутнє зубами. І нехай потім світ вицвів, перетворившись на стару облуплену позбавлену фарб картину, але за ту мить, коли він мав можливість глянути в очі Ейверлін, Честер був вдячний.

– Слухай, а тобі не здається, що це не надто гарна ідея? – не витримавши тиші, промовив Адам. – Тобі варто було б кілька днів побути під наглядом у Цитаделі, а не затівати чергове розслідування.

– Я обов’язково скористаюсь твоєю порадою, – сухо і неемоційно зронив Честер, навіть не повернувши голови в бік кузена. – Але тоді, коли вона справді буде доцільною.

– Але погодься, твоя дружина досить-таки різко реагує на будь-яке втручання в її… родину. Вейренгая вона зжерти готова була за те, що він заподіяв її матері. І це якщо згадати, що, в принципі, цьому лорду вона завдячувала багато чим. Гадаєш, тобі вона пробачить, якщо щось піде не так?

– Для початку я не збираюсь нічого заподіювати її матері, – досить таки нервово промовив Честер. – Скоріше навпаки. І нагадаю, що родина моєї дружини віднедавна — і моя родина.

Адам розтулив рота, маючи певні зауваження і заперечення, але Честер досить таки різко відрізав:

– І маю тобі нагадати, що стосунки з моєю дружиною тебе жодним чином не обходять.

– Ну, звісно, – скривився Адам. – Я потрібен не для порад, а для того, аби потім нівелювати наслідки твоїх дуже обдуманих і завжди правильних дій.

– Саме так, – всміхнувся Чес. І поки кузен не продовжив свою виховну бесіду, різко змінив тему: – Що тобі вдалось дізнатись про Вейренгая?

Адам глянув на свого кузена так, ніби роздумував: відповідати на питання чи все ж спробувати достукатись до залишків здорового глузду глави роду. Проте… згадав, хто перед ним. Можна тут хоч горло зірвати, намагаючись донести до Чеса свою думку, але що з того? На нього ж жодні промови не діють, якщо він вже щось вирішив.

Тож Адаму лишалося або залишити його самого, або просто допомогти. Вкотре. Адже відмовити Честера Таурена від задуманого не міг абсолютно ніхто. Ймовірно, могла б спробувати Ейверлін, якби знала про його плани. Проте Адам ніколи в житті не наважився би стати між Заклинателем і його обраною. Зрештою, будучи на місці свого кузена, він би також не потерпів третього чи бодай когось між ними.

– Я не знаю, що тобі сказати, – відмахнувшись від нав’язливого бажання штурхнути кузена, як у далекому дитинстві, промовив Адам. – Лорд Вейренгай — втілення доброчесності, співчуття, доброти, турботи. Голос розуму і, здається, сам розум першого радника нашого Кесаря. Не знаю, яким чином йому вдалося набути такого впливу, але й нехтувати та ігнорувати його вже просто неможливо. У нього достатньо прихильників і союзників як у Цитаделі, так і в Міністерстві. І жодної навіть мінімальної підозри у використанні магії Вивороту чи Тіней. Тож або він добре ховається, або твої підозри безпідставні…

– Гадаєш? – повернувши голову так, ніби міг побачити кузена, запитав Чес.