15.3

Долоню ніби вогнем обпекло. На якусь дуже коротку мить я щиро злякалася того, що щойно скоїла. Судомно вдихнула, немов повітря між нами вмить стало густим і гарячим.

Обличчя ж лорда Таурена скам'яніло. На щоках заходили жовна. А в чорних очах блиснув вогонь, від якого мені буквально в роті пересохло.

Проте наступної ж миті я відверто розлютилася й сама. Усвідомлення того, що щойно сталося… що могло статися, накочувало липкими гидкими хвилями. Хрипкий голос тіні, що лунав з вуст мого чоловіка, не хотів відпускати мене, повторюючись знову і знову. Більше того, він тягнув мене на дно моєї памʼяті, в темряву, в котру зовсім не хотілося повертатись.

Ця тінь знала мене. А я… я, судячи з усього, мала нещастя з нею зустрічатись.

– Пояснень цьому вчинку, сподіваюсь, я дочекаюсь? – запитав сухим глухим голосом Таурен, змусивши мене здригнутись. Не від страху, а скоріше від несподіванки.

Я глянула на Честера Таурена пильніше, усвідомивши, що могла його втратити. Та тінь… той демон, він міг забрати його в мене. І що тоді? Цієї миті я дуже чітко усвідомила, що попри всі складнощі, попри жорсткий, не схильний до компромісів характер цього чоловіка, я… не готова його втратити. Більше того, мене паралізувало від страху, варто було усвідомити, наскільки близько пройшла катастрофа.

І я, ще не до кінця розуміючи, що роблю, підняла руку, описавши його вилицю, якій щойно дісталося, підборіддя… Він не поворухнувся, немов скамʼянів. Тільки кадик смикнувся і заполошно забилася жилка на шиї.

– О, я, звісно, все поясню, – намагаючись тримати емоції під контролем, заговорила зрештою я. – Навіть більше, ніж ви того чекаєте, лорде Таурен.

В горлі застряг тугий клубок, сплетений зі страху, образи і спогадів дитинства. Тому продовжила я різко, глухо і надто емоційно для леді. За що мене точно не похвалила б ані мама, ані тітка, ані численні гувернантки. Втім, плювати. Я втомилася тримати це в собі, втискаючись в рамки істинної леді.

– Якщо ви гадали, що можете одружитись і поставити свою дружину, як гарну статуетку, на видному місці, аби любуватися нею здалеку, то вам варто було обрати іншу жінку для цього! – випалила я на одному подиху. – Ви дуже наївний, якщо гадаєте, що я змирюся з подібною роллю і не лізтиму у ваші справи, – судомний різкий вдих, ніби мені не вистачало повітря. – Я хочу і буду брати участь у житті свого чоловіка, яким би небезпечним воно не було. Я не буду безмовним додатком до свого лорда. Я не буду покірно виховувати дітей, вдома чекаючи, коли він матиме бажання і змогу відвідати нас. І вже точно не ридатиму йому вслід, після того як він піде без жодних пояснень і причин.

Перед очима так живо постали картини з дитинства, що завершила я свою промову подумки: «Я не стану своєю матір'ю».

За вікном знову згуркотів грім, блиснула блискавка, зашарудів дощ, цокаючи по віконному склу. Але куди там весняній грозі до тієї бурі, що розривала мою душу в цей момент. Хотілося розплакатись. Стукнути цього зарозумілого бовдура. І… на диво… обійняти. Але я не наважувалася навіть поворухнутись, відвернувшись і невидячим поглядом вдивляючись в почорнілий розмитий, немов написаний аквареллю, пейзаж міста за вікном. Я чекала, завмерши. І абсолютно не знаючи, як він відреагує на мої слова.

Проте варто було долоням чоловіка ковзнути вздовж моєї спини, я все ж здригнулася. Це був сповнений абсолютної ніжності, підтримки і тепла жест. І я впіймала себе на думці, що хочу податись вперед, опинитись трошки ближче до нього, вдихнути його запах на повні груди.

– Я кохаю тебе, Ейверлін Таурен. І не хочу, аби тобі довелося стикатись з темним боком світу, – проговорив він тихо, запускаючи пальці в моє розпатлане волосся.

Проте, якщо він гадав, що ці слова мене заспокоять… О, ні! Я розлютилася. Спалахнула, мов суха тріска, що впала на розпечене вугілля.

– Гадаєш, мені треба такого кохання? – скрикнула я, рвонувшись, аби збільшити між нами дистанцію. Але куди там? Простору для маневрів мені залишили вкрай мало. – Мені достатньо буде поваги, Честере! Я вимагаю її. І рівноправності. І мені не треба, аби мій чоловік зачинявся в кабінеті на самоті тоді, коли я йому буду потрібна. І коли можу бодай спробувати допомогти. І ще раз, Честере Таурене, якщо ти зробиш щось подібне, я не пробачу тобі. Я плюну на все і піду геть. І тоді, повір, мене не стримає нічого! Ані зіпсована репутація, ані шлюбні контракти, ані ти, ані навіть всі тіні та демони з Вивороту.

Так я погрожувала. Так я шантажувала його. Нахабно і неприховано. Але мовчати просто не могла. Хоча ні, це були не погрози — це були попередження. Я не терпітиму нехтування собою. І я готова була відстоювати це своє право. Битись за нього. Попри все. І я чекала чергового випаду в свій бік.

Проте натомість губи Честера Таурена несподівано розтягнулися у веселій, я б сказала навіть, щасливій усмішці.

– Ти неймовірна, Ейві. І як же я тебе кохаю, – з якимись неймовірно щасливими інтонаціями промовив він.

Я вирішила просто не озвучувати все те, що ще збиралася йому сказати. Мабуть, тому що моє серце після цих слів на мить збилося з ритму, а потім забилося швидко-швидко. І довелося докласти зусиль, аби зібрати думки докупи.

– Я рада, що ми порозумілись. І сподіваюсь, що більше не доведеться повертатись до цієї розмови, – тоном суворої гувернантки промовила я, ледь стримуючи усмішку, що чомусь просилася на обличчя. – І… напевно… тобі треба поїсти і виспатись.